Розділ 20 Доля не покине

— Ну, привіт, незнайомко, — озвався я з усмішкою, в якій читався жах та слизом на обличчі.
— Привіт. Ходімо до будинку, я бачила там рушники, — спокійно відповіла Лада, так, наче нічого й не сталося.
— Що це щойно було?.. — Я глянув на неї з подивом. — У тебе такий вигляд, наче ти щодня з подібним маєш справу.

Ми зайшли до будинку, і серце поступово почало заспокоюватися. Не знаю, що подіяло: чи то кінець кошмару, що розігрався наяву, чи, можливо, мені просто спокійно поруч із Ладою.

— Не щодня. Але колись це було звичним. Таких відьом майже не лишилося. Я давно на неї полюю. Вона...

— Може, вже нарешті поясниш, хто ти така? — перебив я її, бо цікавість почала розривати мене зсередини.

— ...Вона збирає людські органи, а потім варить з них зілля, — продовжила Лада, наче не чула мого запитання. — З них вона черпає силу і подовжує собі життя.

— Ти мені не відповіла, — я зробив ще одну спробу.

— Прийде час — і ти все дізнаєшся. А поки що максимум, що можу сказати: наші долі переплетені. Це було написано задовго до твого народження. Я... ні. Ще буде час.

— Що написано, Ладо? Я тепер не засну.

— Повір, заснеш, — усміхнулася вона й підійшла ближче. Її губи м’яко торкнулися моїх. — Я чекала тебе тисячу років. І знайшла. А це означає, що мій шлях майже завершено. Я кохаю тебе, — прошепотіла Лада.

Я слухав той ніжний шепіт із заплющеними очима, й коли її слова стихли, відчув легкий вітерець. Відкривши очі, побачив тільки жовте листя, що повільно кружляло у повітрі, осідаючи на підлогу.

— Ладо? Я теж тебе кохаю... — крикнув я у порожнечу. А потім, тихо: — Ладо?

Я постояв ще кілька митей — і мене раптом осінило: Трістан!

Окинувши поглядом будинок відьми, я помітив на стіні лук. Але стріл — ані сліду. «Повинно ж тут бути хоч щось...» — майнуло в голові. У куті стояв великий дерев’яний сундук. Відкривши його, я побачив безліч різноманітної зброї.

— А ось і те, що мені потрібно, — пробурмотів я сам до себе. Радість охопила мене так швидко, що я одразу почав танцювати — з широкою усмішкою на обличчі.

Я завжди так робив, коли траплялось щось добре. Такий уже я. Коли ніхто не бачить — рухаюсь у ритмі серця. Не те щоб соромився — ні. Просто не кожен зрозуміє цю мою втіху, яка хоче вирватись назовні рухом, а не словами.

Потанцювавши трохи й порившись у сундуку, я взяв короткий меч і сагайдак зі стрілами. Потім зняв лук зі стіни — і рушив у бік їхнього табору.

Геліос уже хилитався до відпочинку, але його промені ще ледь-ледь пробивались крізь фронт лісової гущавини. Наблизившись до табору, я почав рухатися обережно, майже непомітно — кожен крок був обдуманий.

«Їх четверо. Шансів не так багато. Поспішати нікуди», — подумки промовив я сам до себе, пробираючись крізь густі папороті.

Птахи наспівували сонну сонату вечора. Десь у кущах снували дрібні створіння, а може й повзли змії — але це було навіть добре. Природні звуки лісу маскували тріск гілочок під моїми ногами, які, час від часу, видавали мою присутність.

Вже виднілися намети. Я підповз ближче. Дихання моє стало глибоким, важким. Птахи, наче відчули недобре, раптово замовкли. Настала тиша — така густа, що крізь неї виразно проривався гуркіт мого серця.

Я обережно відгорнув лист папороті — і побачив: Бус сидів на колоді, втупивши порожній погляд у вогонь. Багаття потріскувало й пестило повітря своїми вогняними язиками. Святогір стояв під деревом — справляв нужду. Свенчича й Володара видно не було.

«Це мій шанс. Головне — не змарнувати його», — блискавкою майнула думка.

Я натягнув тятиву — і випустив першу стрілу. Поки вона розсікала простір у прагненні знайти свою ціль, мої пальці вже ковзнули до наступної. Випущена стріла прошила Святогорові шию. Велетень повалився додолу, не встигнувши завершити своє діло.

Я вже натягував другу, коли Бус з криком:
— Я тебе вб’ю, малий шмаркачу! —
зірвався з колоди, та не встиг зробити й кількох кроків — стріла встромилася йому в груди.

Я вийшов із папороті.

З намету вибігли Свенчич і Володар — обидва з оголеними мечами. Моя рука затремтіла. Ніколи раніше зі мною такого не було. Але ніколи ще переді мною не стояло питання: жити чи померти.

Я встиг натягнути ще одну стрілу — й Свенчич упав, коли вістря влучило йому прямо в око.

Часу більше не залишалося. Я кинув лук на землю.

Мене охопила дрож. Я розгубився на мить — і саме тоді Володар, відвівши руку назад, замахнувся, щоби пробити мої груди. Та дяка богам — роки тренувань не минули марно: тіло само спрацювало.

Я ухилився, перенісши вагу на праву ногу. Лезо розсікло моє ліве плече — і в ту ж мить, не зважаючи на біль, я завдав удару знизу — просто в його підборіддя. Не знаю, що тріснуло: мій кулак чи його щелепа, але після того звуку він хитнувся й почав втрачати рівновагу. Не впав.

«Міцний горішок», — встиг подумати я — і вдарив ще раз.

Цього разу він таки впав. Він випустив з руки меч, але не випустив жодного слова, коли я витягнув свій — і встромив йому в груди.