Розділ 19. Приємна зустріч

Наступного ранку світ був напрочуд привітний. Небо ясніло без жодної плями, промені Геліоса вже припікали, але ранковий вітерець ще мав у собі достатньо сили, аби лагідно остуджувати шкіру. Світана — не з тих жінок, що повторюють сказане двічі. Тож пропозицій залишитися більше не було.

Моє прощання з нею було мовчазним. І якби ранок видався похмурим, то та мовчанка лише посилила б його сум. Вона провела мене до самісіньких воріт. Дала з собою води, трохи вина, хліба, пелюстків капусти й сушеного м’яса — на той випадок, якщо не вдасться нічого вполювати. І тільки вже біля воріт вона пристрасно поцілувала мене й сказала, що ніколи не забуде. Навіть шию вермезіру почухала — і веліла йому берегти мене.

Через два дні я вже стояв біля північно-східної околиці Великого Центрального Лісу. День хилявся до вечора, і настав час готуватися до ночівлі. Ночі були теплі, тож я прихопив із собою лише дві ковдри й тканину — з мотузками на кожному з чотирьох кутів, аби мати сховок на випадок дощу.

Я не заходив далеко вглиб. Швидко знайшов чотири зручні дерева й натягнув між ними тканину. Її розміру цілком вистачало: під накриттям ми з Шахом і Трістаном почувалися вільно, а ще залишалося місце принаймні для трьох дорослих чоловіків… або жінок, що, зізнаюся, мені завжди були ближчі до душі.

Я був втомлений, тож, прив’язавши Трістана, ліг спати.

Уночі мене розбудила сирість і гучний грім — почалася страшенна злива з громами. Вода била по тканині, стікала струмками, Шах тихо поворухнувся поруч. Я зробив п’ять знатних ковтків вина й знову вклався — заснув уже важко, але спокійно.

На ранок дощу вже не було. Я з’їв трохи сушеного м’яса, зробив ще ковток вина — для настрою, бо, правду кажучи, настрій був похмурий. Ніхто в цьому не винен, просто такий був ранок. Але сам факт тієї сірої порожнечі в мені змусив скуштувати вина ще на доріжку — і ми рушили далі.

Я нікого не зустрічав у дорозі. І мені навіть ставало трохи сумно:

— Невже я нікого вже не побачу, доки не дістануся Вершендії?.. Та, зрештою, мандрувати мені залишилось недовго. Один привал на північній околиці лісу і ще одне село — якщо тільки карта мене не зрадить. А вона, швидше за все, не зрадить — це ж королівські карти. Цікаво, як там Лада?.. І взагалі — можливо, я більше її ніколи не побачу? Ні, дурниці. Ми якось пов’язані… Як? Ось це вже цікаве питання.

Нарешті я дістався краю лісу. Вже вечоріло, але Геліос іще не сховався за обрієм, тож я замислився:

— Може, дійду сьогодні до села Вершенів? Треба поглянути на карту…

Я витяг карту з чорної, шкіряної сумки, що звисала на лівому стегні Трістана.

— Ні, я не встигну…

Я вирішив, що краще заночувати.

— Трістан, дивися, яка гарна травичка. — Через дорогу від лісу зеленіла соковита галявина молодої трави. — Іди-но, пощипай, а ми з Шахом поки пошукаємо місце для ночівлі.

Коли ми зайшли до лісу, я почув чоловічі голоси. Було цікаво — тож я, звісно, рушив на звук.

— Що за диво? — вигукнув один із чоловіків, щойно побачив мене, але його погляд одразу притягнув мій вермезір.

Це були арманденці — четверо. І щойно всі звернули на нас увагу, як миттєво підхопилися і вхопилися за мечі.

— Спокійно. Ми не становимо для вас загрози, — мовив я, виставивши перед собою порожні руки на знак миру. — Сподіваюсь на те ж саме і з вашого боку. — Було таке враження, що вони прислуховуються, щоб уважніше почути тупіт мого серця, яке от-от вистрибне.

— Що це за чудовисько з тобою? — запитав другий, той, що стояв найближче.

— Повірте, він не чудовисько. Це Шах — мій друг.

— Ніколи не бачив, щоб вермезіри були друзями людям, — мовив той, хто помітив нас першим.

— Думаю, ви погодитесь: усе колись буває вперше, — відповів я спокійно. Шах, відчуваючи напругу, клацав щелепами, наче гримів кістяними замками. — Шах, тихо. Ці люди не становлять нам загрози. Так, люди?

— А звідки нам знати, що ти зі своїм... як його там?..

— Шахом, — нагадав я.

— Ага. Зі своїм Шахом — не загроза для нас?

— Я йду з Армандену до Вершендії, а звідти — далі, до Махат'янополіса. Я мандрівник. А мандрівники не шукають собі проблем. Зараз я повільно розвернуся — і ми з Шахом підемо шукати інше місце для ночівлі. Домовились?

Я опустив руки і повільно почав відходити задом, не зводячи з них погляду. Подих мій був глибоким. Зброя з Трістаном, в мене був тільки кинджал.

— Стій, мандрівнику. Як тебе звати? — запитав один із них, коли всі між собою переглянулися.

— Говіндадас, — відповів я. Серце трохи заспокоїлось, але розум — ні.

— Схоже, ми не з того почали, — озвався той самий. — Ми розгубилися, коли побачили твого... вермезіра. До Вершендії, кажеш?

— Так.

— Тоді відпочинь у нашому таборі. Поїж, попий. Повідай свою історію.

Вони прибрали мечі, й на їхніх обличчях з’явилися усмішки. Та довіри це не викликало. Принаймні я трохи заспокоївся — і вирішив прийняти пропозицію.

— Добре, дякую. Зараз заберу Трістана. Він он там, траву щипає.

— А, твій кінь? Ну добре. Шах не вкусить? — один із них пожартував, і всі розсміялися.

— Він піде зі мною, тож не переймайтесь, — відповів я спокійно, а подумав: «Якщо захоче — розділить тебе навпіл і не поворухне й вусом… Ні, щось у цій компанії не так. Усмішки не щирі, щось у поглядах їхніх ховається. Та що мені? Тікати не варіант. Заберу Трістана — і заночую з ними. На світанку все одно рушати далі...»

Я забрав Трістана — і все ж повернувся.

Вони вже встигли підготувати мені місце на поваленій колоді біля багаття. Жевріло полум’я, пахло димом, жиром і м’ясом. Над вогнем шкварчав шматок дикого кабана.

— Ну що, сідай. Пригощайся диким вепром, щойно впольованим! — мовив той, що першим нас помітив. — Уявляєш? Півтора метра заввишки.

— Та які там півтора? — заперечив другий, розставивши руки в боки. — Там усі два були! — Він махнув рукою на товариша з виразом цілковитої незгоди.