Розділ 18. Перші кроки в невідомість

    — А хто це в нас тут прокинувся? — мовив Бож радісним голосом, коли разом із натовпом увірвався до моєї кімнати.
Чесно кажучи, я ще не зовсім прокинувся. І якби не веселий голос короля та оплески гостей, які, схоже, прийшли мене провести, то я, певно, ще добряче поспав би. Та попри це, я був щасливий їх бачити. Кому ж не сподобається розплющити очі — а перед тобою всі твої близькі, які аплодують і радіють тому, що ти знову з ними.

— Ану енергійніше! — продовжив Бож. — Ти чого тут розлігся, наче не в дорогу зібрався?
— Хотів проспати свої проводи? — підхопив Зореслав, який здавався навіть вищим після того, як король поставив його командувачем гвардії й особистим радником.

Я дивився на них, і в мене зволожувались очі... Ні, не тому, що я їх довго не побачу, атому, що я бачив перед собою щасливих людей. Рідних мені людей. І я розумів — кожен із них знайшов своє місце під Геліосом.

— А тепер, давайте всі вийдемо і дамо Говіндадасу трохи часу на збори, — мовив король. — Тільки ти тут, цей... не затримуйся!

Я зібрався, і ми рушили до тронної зали. Там уже був накритий стіл, що, здавалося, ось-ось проломиться від різноманіття їжі. Ми добряче наїлись і напились. На подвір’ї вже чекав мій кінь Трістан.

Мені подарували красивий лук, зроблений у вигляді змії з двома головами — обидві спрямовані в сторону умовного ворога, якщо такий трапиться на моєму шляху. Меч і кинджал були викувані з альфранію — легкого, але надміцного металу. Руків’я кинджала було витесане у формі вовчої голови з вискалом. Доволі приємні дари, мушу визнати.

— Ну що, брате, ти готовий осідлати небезпеку? — звернувся до мене Зореслав.

— Я небезпеку готуватиму собі на сніданок, — відповів я жартома.

— Може дати тобі людей у дорогу? — запитав Бож.

— Дякую, мій королю, але це вже буде не цікаво.

— Доброї тобі дороги, брате. Нехай боги тебе оберігають, — обійняла і ніжно поцілувала мене Божедара.

— Дякую, сестричко. Боги — на моєму боці, бо я — на боці богів.

— І ти вже вирішив, яким шляхом підеш? — поцікавився Бож.

— Так. Спершу хочу побачити Північні гори Вершендії, познайомитися з їхнім народом. А потім… Потім вирушу до Махат’янополіса. Можливо, знайду свою кровну матір.

— І все ж я наполягаю, щоб з тобою пішли наші люди. Шлях твій буде тернистим, брате, — підтримав короля Зореслав.    

    — Я відмовляюсь… — відрізав я. — Хочу зустрітися віч-на-віч зі своєю долею. Тим паче вже казав — я не сам. Зі мною боги. Дякую вам за турботу, за подарунки, і взагалі — за те, що ви в мене є. Сподіваюсь, ми ще побачимось.

— Обов’язково побачимось, — сказав король і обійняв мене.

У цей момент, через його плече, я підняв очі до неба — і згадав. Те саме дивне світло, яке бачив учора.

— Як я міг забути… Вчора я піднявся на вежу й побачив це, — я вказав рукою на об’єкт у небі. Він і справді скидався на зорю — тільки не далеку й мерехтливу, а величну, близьку, мов новонароджений Геліос.

— Схоже на зірку… але звідки вона могла з’явитись на небі? — пробурмотів король собі під ніс.

— От і я здивувався. А ще… одразу згадав…

— «Про пророцтво», — мовили ми з Божем в один голос.

— Якщо це воно — треба бути готовими, — серйозно промовив король, потираючи підборіддя. — Порадимось із верховним чаклуном Стражимиром.

— Говіндадасе, може залишишся з нами? Якщо це справді предвісник пророцтва… Ти можеш не встигнути повернутись до укриття, — сказала Божедара, вхопивши мене за ногу, щойно я осідлав Трістана.

— Я вже верхи, сестричко. Не переймайся. Що буде — те буде. А чого не буде… ну, ти розумієш, — усміхнувся я, пославши їй повітряного поцілунку. — Пішов!

І ми з Трістаном рвонули галопом — просто в обійми невідомого.

    Та не встиг я відійти й на кількасот кроків, як почув знайоме шурхотіння лапок. Наздогнав мене Вермезір — мій улюбленець.

— Шах, а ти куди зібрався? — усміхнувся я, щиро здивований, але радий до глибини серця.

Він відчув. Відчув, що я йду, — і залишивши своїх братів, Мата й Пада, вирушив услід. Ну що ж… схоже, ми будемо подорожувати втрьох. І добре — з таким супутником сумувати точно не доведеться.

Думки накочували, мов хвилі — одна за одною, неспішні й безмежні. Я йшов дорогою, що вела до північної сторони Великого Центрального Лісу. Дорога пролягає через прикордонне село, що лежить на північному заході Армандену. Там я й зроблю першу зупинку.

До вечора я дістався села Любрівка, що було обнесене високим дерев’яним парканом, просоченим вогнезахисною рідиною. Проте навіть на відкритій місцевості стояли дерев’яні хатини. Я спішився й увійшов до села. До мене відразу підбігли двоє воїнів з гарнізону — обличчя їхні були напружені, погляди — ворожі. Та я їх розумів: будь-хто занепокоївся б, якби до їхнього села завітав синьошкірий чужинець… А втім, синя шкіра — то було ще не найстрашніше.

Шах — мій Вермезір — походив із родини арахнідів. Він сягав мені по пояс, вкритий волохатим панциром і мав щелепи, які могли б розполовинити будь-кого одним рухом.

— Стій! — вигукнув один із воїнів. — Хто ти такий? І що це чудовисько робить поруч з тобою?

Їхні мечі виблискували у променях Геліоса, що сідав за обрій. Вермезір мовчки стояв поруч і тривожно клацав щелепами.

— Не хвилюйтеся, — відповів я спокійно. — Це Шах. Він зі мною, і нікого не чіпатиме. А я — Говіндадас.

Слава про мене розлетілася землями Армандену, мов блискавка. Я той, хто вбив Гвідона — попереднього командувача королівською гвардією, вбивцю короля Лютобора і врятував життя Божеві, нашому теперішньому королю. А його в Армандені поважають і люблять. Адже Бож продовжив мирну політику свого батька Лютобора, не втягуючи народ у темні часи, як це часто буває, коли змінюється монарх.

    — Говіндадас? — здивувався другий. — Ми раді вас вітати. Проходьте. Пробачте нашу ворожість, але ми вперше бачимо вермезіра поруч із людиною.