Розділ 16 Карти на стіл

«Що робити? Треба йти за Зореславом!» — майнула думка, мов стріла. Я вибіг із королівських покоїв і помчав до нього.

— Зореславе, вставай! — кричав я, грюкаючи у двері.
— Що сталося? — почувся його сонний голос, а сам він однією рукою протирав очі, а другою тягнувся до стелі.
— Немає часу пояснювати! Бож у біді! — Я схопив його за руку і потягнув за собою.

— Що з королем? Я не розумію! — питав він, поки ми бігли темними коридорами.

— Зараз сам побачиш. Тут слів не вистачить…

Ми прибігли до покоїв, і як тільки Зореслав переступив поріг, його очі вп’ялись у мертве тіло — Гвідон лежав на спині, з відкритими очима, пробитий наскрізь.

— Що… що тут коїться? — Зореслав застиг, озираючись. — Де гвардія? Де король? Де королева?! — У його голосі не було просто хвилювання — ним оволодів жах. І я його розумів. Королівство ще не оговталося від вбивства Лютобора… а тепер, усе вказувало на новий замах.

— Ходімо. Король — у себе в ліжку, — сказав я, відчуваючи, як щось пронизує мою голову блискавкою. «Королева… Божедара!»

«Як я міг забути про неї?! Де ти, сестро? Невже… невже тебе викрали? І вже везуть до Калаксая?!»

Мені потемніло в очах, і думки понеслися галопом, мов дикі коні. Та раптом — різкий ляпас.

— Зберися! — Зореслав глянув мені прямо в очі. І я отямився.

— Я тут. Тут я.

— Де ж ти тут? Я тебе питаю, а ти мовчиш! — Зореслав був розгублений, зовсім нічого не міг втямити. — Хто вбив Гвідона? Де Божедара? І що, зрештою, з королем?! — Одне за одним він сипав питання, а я мав відповідь лише на одне.

— Гвідона я вбив. Він...

— Що?! Що ти верзеш?! — перебив мене Зореслав.

— Довго розповідати, — відповів я, — але він хотів убити Божа. — Я сів на край ліжка біля короля, поглянув на його обличчя — спокійне, майже безтурботне. Наче він просто спить… але щось було не так.

— Так, потім усе з’ясуємо. Будь із Божем, а я йду по Стражимира. Він точно скаже, що з королем і чому той не може прокинутись, — кинув Зореслав і поспішив геть.

Та поки він пішов, мене охопило дивне відчуття… Сонне, м’яке, наче хтось почав мене гойдати, як дитину в колисці. Повіки важчали з кожною секундою. Я не міг цьому протистояти.

«Треба встати… пройтись… стрибнути хоч кілька разів, аби прокинутись…» — подумав я, та щойно підвівся з ліжка, як ноги враз підкосились. Земля стала ближчою. Моя свідомість — далекою.

Відкривши очі, я побачив знайоме ліжко — я лежав поруч із Божем, який уже прийшов до тями. Біля узголів’я стояли Зореслав, Божедара і Стражимир, а трохи далі, біля тіла Гвідона, чатували четверо гвардійців. Повітря було напоєне тишею й утомою.

— Що сталося?.. — хрипко запитав я, намагаючись підвестися. Потім перевів погляд на короля: — Радий бачити тебе притомним.

— Як виявилось, — заговорив Стражимир, і його голос звучав твердо, попри втому в очах, — Гвідон відпустив гвардійців, запевнивши, що має з королем якісь важливі справи.

— І вони повірили? — здивувався я.

— Він був командувачем гвардії… — знизав плечима Зореслав. — Хто ж посміє сумніватися?

— Але чому Бож не міг прокинутися? — поцікавився я, підвівшись і глянувши на короля, що сидів на ліжку, потераючи скроні.

— З тієї ж причини, з якої ти впав у сон, — відповів Стражимир, вказуючи на таз із водою, в якому замочувалися якісь темно-зелені гілки. — Це сонний пирятин. Його поклали під ліжко. Він випускає в повітря легкі випари, і поки його не прибрати — людина спить, хоч як би її трясли.

— А зараз? — Я подивився на таз.

— Я нейтралізував його. Замочив у солоній воді з попелом — так ми зупиняємо його дію.

Бож трохи випрямився, подивився на мене пильніше, вже з яснішими очима:

— А тепер — ти розкажи. Зореслав каже, що ти щось знаєш. І судячи з того, що Гвідон мертвий, — щось дуже важливе.

— Так, знаю… — я потер голову, — розколюється... Думки скачуть, мов дикі коні.

— Тримай, — Стражимир простягнув мені глечик із темнуватою рідиною. — Ліки.

Я зробив кілька ковтків. Гіркота обпекла язик, але щойно проковтнув — біль у голові враз відступив, а свідомість прояснилася.

— Згадав. Біля річки Мара чекає один гвардієць. Його послав Гвідон. Треба його схопити — він знає більше за мене. Це його спільник.

Бож одразу ж наказав гвардійцям:

— Йдіть до Мари. Затримайте того, хто чекає. Живим. Допитаємо тут.

Коли вони рушили, я глибоко вдихнув і почав викладати все, що відбулося. Від моменту, коли ми поверталися до Армандену, і аж до стріли, яка зупинила серце Гвідона.

— В нього мав бути сувій… І мішечок золота — дар від двад’ян. Я сам бачив, як той гвардієць передавав йому їх. — Я підвівся й сам кинувся до тіла.

Ми обшукали Гвідона. Кишені, пояс, комір, чоботи… Але нічого. Порожньо.

— Чорт забирай... — прошепотів я. — Напевно, встиг заховати...

Ми вже почали гадати, де саме він міг це зробити, як раптом двері рвучко відчинилися, і до покою зайшли гвардійці, ведучи зв’язаного чоловіка.