Розділ 15 Брудна кров

Як би ми не вмовляли матір переїхати до міста, вона відмовлялася покидати рідну землю.
Село було дружнє, допомогти завжди було кому, тож ми не боялися залишити її там. Вона, здавалося, глибоко вросла в ту землю — не ногами, а серцем.

Коли ми поверталися назад і зупинились на нічліг у фортеці Бук, я вирішив трохи провітрити голову. Взяв Трістана, свого білого коня, і ми поскакали в поле.
Неподалік, біля невеличкого ліска — я б назвав це швидше посадкою — стояв клаптик землі, на якому тіснилося зо сім-вісім десятків дерев. Там ми й зупинилися. Я приліг у траву, Трістан ліг поруч.

Мене притягло на те місце... Я й досі не знаю чому.
Часом справді здається, ніби якась сила, щось глибше за нас, веде нас крок за кроком. Я лежав і дивився в небо, як раптом почув тупіт — глухий, важкий, мов сама земля відгукувалась на нього.

— Ч-ш-ш… лежи, Трістан. Не вставай, — прошепотів я коневі.

Здалеку показалася група кочівників. Їхній очільник — кейлир Бірмін, той самий, який був на полі бою, бою, що не відбувся. Його коня я впізнав би серед тисячі: чорний з рунами на гриві.
«Що вони тут роблять?..» — промайнуло в голові. Вони зупинилися, спішились і, здавалося, чекали когось.

«Але ж Гвідон заборонив їм з’являтись на цих землях. Хочуть війни?.. Вони її отримають.»

Сонце вже перекотилось на захід, а ті все чекали.
«Може поспішити до фортеці, взяти людей, розбити їхній загін?» — я міркував гарячково.
«Але ж вони можуть щезнути, поки я повернусь... Ні. Чекати.»

І ось — знову тупіт копит.
Я виглянув з-поміж заростей. Новий вершник. І не простий — обладунки з альфранію, такі бувають лише у королівської гвардії. Але хто ж це?
«Звідси не розібрати. І ближче не підійду — занадто ризиковано.»

Думки збурилися, мов вітер у верховітті, але я вгамував їх.
«Треба рушати до Армандену.»

Обережно, з півдня, я обійшов посадку і, щойно стало безпечно, пустив Трістана в галоп.

    У Армандені я одразу послав гінця до фортеці Бук, щоб повідомити, аби мене не шукали. І став чекати. Терпляче, мов той мисливець у засідці.
Нарешті — побачив його. Того самого гвардійця, який зустрічався з кочівниками.
«Схоже, я натрапив на зрадника… Але чи він один у цьому вузлі брехні? Чиї руки плетуть справжню павутину?»

Я рушив слідом.
Гвардієць ішов упевнено, не озираючись. Прямо до палацу.
Я, як тінь за його плечима, слідував за ним, наче не я, а сама правда хотіла його наздогнати.
У палаці він зустрівся з Гвідоном. Передав йому мішечок із зав’язкою та сувій.
Мене ніби облило холодом.

«Невже… Гвідон? Ні. Не може бути. Я не хочу в це вірити. Але… очі не брешуть.»

Я зробив кілька кроків ближче. Не ховався — не мав на це ні бажання, ні потреби. Гвідон помітив мене одразу.

— Синку, привіт, — мовив він, швидко ховаючи сувій і, скоріш за все, золото двад’янське. — Я співчуваю твоїй втраті. Добромисл був для мене як брат. Добрий шлях йому…

«Ага… а з двад’янами які в тебе справи, “брате”?» — думка вистрілила в голову, та язик залишився мовчазним.

— А чому ти сам? — запитав він, і я вловив тінь занепокоєння в голосі. — Де король із королевою?

— Я прибув раніше. Хотів побути на самоті, — відповів я.

— Розумію.
Він дружньо поплескав мене по плечу, мов рідний, і пішов геть. А я залишився. Не сам. З підозрою.

Бож уже повернувся, та я не наважувався відкрити рота.
Слова сиділи в горлі, мов камінь — поки не матиму фактів, я мовчатиму. А факти можна знайти лише в одному місці — у покоях Гвідона.

Коли всі зібралися на вечерю, я збрехав, що почуваюся зле.
Взявши келих вина й закинувши в рот шмат хліба для правдоподібності, я рушив у протилежний бік — не до своєї кімнати, як гадали всі, а туди, куди тягнули мене тривога й сумнів.
До Гвідона.

«Як же важко повірити, що такий чоловік, як Гвідон, міг зрадити...»
Думки рвали душу. Я йшов коридором і сперечався з собою, мов із тінню.

«Це дико. Це — перше у моєму житті потрясіння такого рівня. А може я помиляюсь? Може це просто якась державна справа, про яку мені й не мали розповідати? Потрібно поговорити... Але якщо… Якщо Гвідон справді зрадник, який плете інтриги за спиною Божа… Тоді будь-яке моє слово може все зіпсувати. Виходу нема.»

Я зупинився перед його дверима.
«А точніше — є лише один — вхід.»
Глибокий вдих. Рука — на дерев’яній клямці. Я штовхнув двері. Вони не були зачинені.
Покої Гвідона були такими ж, як і він сам — величними, строгими й вичищеними до блиску. Простора кімната з високими склепіннями дихала розкішшю та владою. У повітрі ще вивітрювався аромат ладану, змішаний з деревним духом дубових балок і старої шкіри.

Ноги м’яко ступали по товстому килиму винного кольору, привезеному з південних земель — там, де шерсть кручена вручну, а візерунки розповідають давні легенди.
Праворуч — широкий стіл з червоного дерева, втиснений під стіну. На ньому рівними купками лежали сувої, карти, пергаменти й воскові печатки. Поряд — перо, вмочене в чорнило, і невелика, оздоблена різьбленням скринька з гербом Армандену. Біля вікна стояло глибоке крісло, обтягнуте темною шкірою.

Ліжко — високе, з різьбленим узголів’ям, застелене покривалом, на якому золотом вишитий герб Армандену. Над ним — полиця з кількома важкими книгами, обкладеними в шкіру, серед яких траплялися військові трактати й старовинні хроніки.

Це не була просто кімната. Це був штаб — місце, де плануються війни, формуються союзи і вирішуються долі. І кожен предмет тут, здається, говорив:
«Тут живе не просто чоловік. Тут — влада, сконцентрована в плоті й крові.»

Але моє серце підказувало: ця влада — як ранковий туман. Скоро вона розчиниться в повітрі, залишивши по собі лише згадку… і слід у крові.
Я прийшов не за захопленням, не вдивлятись у багатство. Мені потрібні були докази.

Обшукував усе — ретельно, методично, не випускаючи жодного кута з поля зору. Та кімната була вперта, як сам її господар. Жодного папірця, жодної карти, що могла б видати правду. Пройшло вже чимало часу. Я вирішив повертатись до себе. Але не встиг.