Розділ 14 Коли час приходить

Пройшов уже рік відтоді, як король Лютобор вирушив у свій вічний шлях — той, що незворотний для всіх смертних.
У житті його супроводжував меч, та завершив усе кинджал. А стріла, що палає стала останнім вогнем, що освітив йому дорогу стежкою, якою вже пройшли наші предки й підуть нащадки.

Вбивцю так і не знайшли. Можливо, він утік далеко, за межі земель, а може, його самого прибрали — якщо за його спиною стояли ті, кому вигідна була смерть короля. Щоб правда ніколи не виплила на поверхню. Щоб тиша стала вічною.

Мені — вісімнадцять. Я, вже мав би бути, десь далеко, в обіймах пригод. Але я дав обіцянку. І не маю права її порушити, навіть якщо на пошуки правди піде ціла вічність. Бож не раз казав:

— Не вбивай мрію — обіцянкою. Іди. Світ чекає.

Та я вірю, що ми докопаємось до істини.
І навіть якщо вбивця сховався за сімома морями, або його душа вже давно покинула цей світ, — я все одно знайду правду.
Бо де є слово, там буде дія. А де пролито кров — там завжди лишається слід.

Тепер королем Армандену став Бож, а королевою — моя сестра, Божедара.

Сьогодні прийшов гонець зі звісткою, що затягнулась у грудях, мов важке каміння: мій батько тяжко захворів. Уже кілька днів не підводиться з ліжка. І ніхто не знає, чи встане ще колись…
Я зібрався в дорогу, щоб відвідати його.

Бож подарував мені коня — білосніжного, із широкою груддю й блискучою довгою гривою, мов хвиля ранкової річки. Гарний, як з легенди. Я назвав його Трістан.

Шлях виявився на диво спокійним. Без напастей, без тривог. Я зупинявся в знайомих фортецях, і мене скрізь зустрічали тепло. Пригощали добрим вином, гарячим хлібом і навіть навантажили гостинцями в дорогу.

У фортеці Сумління, як і колись, торгував своїми кривими картами Мирослав. Він досі малює їх власноруч, хоча, мабуть, і десятої частини позначених місць ніколи не бачив на власні очі. Але люди купують. Кажуть, що частка прибутку йде командувачу Бранославу. На укріплення фортеці, а може — і просто в кишеню.

Коли я нарешті дістався рідного села, мене на подвір’ї зустріла Любомила — мати, яка прийняла мене, як свого. 
— Ну привіт, сину! — вигукнула вона, і відразу обійняла мене міцно, щиро, мов у дитинстві. — Як же ти виріс, який сильний став… Справжній чоловік.
— Дякую, мамо. Я скучив за вами. Де батько? Йому зовсім зле?
— Ой, синку… — В її очах блиснуло щось тривожне. — Серденько моє відчуває недобре…

По її щоці покотилась сльоза — солона, прозора, мов гірське джерело. Я обійняв її, пригорнув до себе. Ми постояли так у мовчанні, доки серце трохи вгамувалося.

— Іди до батька, — нарешті мовила мати, — а я тим часом накрию на стіл…

— Ну як ти тут, батьку? — Я зайшов до кімнати, де лежав Добромисл, нахилився й ніжно обійняв його.
— Привіт, синку... — слабким голосом відповів він. — Радий тебе бачити. Хотілося ще раз побачити вас усіх… перед відходом.

— Та годі, батьку. Ще зарано тобі про смерть думати. — Я посміхнувся, хоч у грудях було важко. — Як ти себе почуваєш? — Присунув стілець і сів поруч з його ліжком.

— Після набігів двад’ян, коли ми їх прогнали... от тоді й зле стало. Видно, серце старого не витримало хвилювань, — зітхнув він. Його голос ледве долинав, наче вітерець крізь щілини вікна. — А де Зореслав і Божедара?

— У Зореслава служба, а Божедара… тепер королева. Вони передавали тобі вітання…

Не встиг я договорити, як у хату зайшли Зореслав, Божедара й сам Бож.
Очі батька миттєво наповнились слізьми. Божедара кинулась до нього в обійми й теж розплакалась, пригортаючи його за плечі, мов дівчинка.

— Оце так... — прошепотів батько, витираючи очі рукавом сорочки. — Дякую вам, діти мої… Тепер старому вже можна йти на спочинок.

— Батьку, не кажи так… — крізь сльози стиснула слова Божедара.

— Не плач, донечко. — Він торкнувся її руки. — Я прожив довге, гарне життя. Щасливе. А тепер час на відпочинок. Такий, що вже не переривається.

Потім він подивився на Божа. В очах його спалахнуло щось — чи то гордість, чи то смуток, чи, може, спокій.

— Ти тепер король. А ще — син мій. Бережи їх. Керуй з честю і відвагою. Ворогів не бійся. Смерті дивись у вічі, як це колись робив твій батько. Я передам йому привіт від тебе… — Добромисл зітхнув глибоко, затим закашлявся, схопившись за груди. — А тепер… Ідіть. Заспокойте Любомилу… мою милу. Кх-кх... — Зореслав, залишся.

Ми всі вийшли. Лише Зореслав, його рідний син, лишився біля батька в останню годину.

За столом ми сиділи мовчки. Час від часу перемовлялись про дрібниці — ніби про важливе. Темрява вже повільно накривала вулички Малосонного, а полум’я свічок танцювало на стінах, створюючи затишок і тепло там, де в серці було сиро й порожньо.

Зореслав вийшов похмурий і мовчазний. По його обличчю було все зрозуміло.

— Що батько сказав? — запитала Божедара.

— Він просив, щоб його забрав вогонь із подвір’я нашого дому. І щоб ми були поруч ще дев’ять днів. Це… це були його останні слова.

Ми зробили так, як він просив. Священне полум’я забрало його тіло, а дух — ще дев’ять днів відчував нашу присутність.

Так завершився земний шлях Добромисла.

Хтось іде з цього світу — а в ту ж мить хтось приходить. Ось вона, істина круговороту буття у всесвіті. Треба жити далі, щоб глобальний розум не згасав, а продовжував створювати, відкривати, усвідомлювати. І так — цикл за циклом.

Навіть коли здається, що сенсу немає, не опускайте рук. Живіть. Запитуйте. Але не для того, щоб зневіритись у бутті, а щоб надихнутись ним: «А що ж буде далі?..»