Розділ 13 Сльози королівства

Ми повернулися з походу.
Втомлені, виснажені, але цілі, ми в'їхали у ворота міста під спів трембіт і радісний крик людських голосів. Нас зустрічав натовп — прості люди, жінки й діти, старі і юнаки. Вони плескали в долоні, простягали нам хліб і сіль — давній знак пошани та благословення. Дехто кидав під копита квіти.

Гвідон, як і личить полководцю, зупинився перед площею, зістрибнув із коня й коротко, але гучно промовив:
— Військо розпущене. Ідіть до своїх домів.

І ми рушили далі — крізь прикрашені прапорами вулиці, що вели до палацу. Дорога, хоч і коротка, здавалася довгою. Повітря було просякнуте потом, димом та пилом — і водночас напоєне щемким передчуттям чогось... іще.

Коли ми увійшли до палацу, свіже повітря змінилося на пахощі святкового бенкету. Гінці, випередивши нас, вже повідомили про наше прибуття, і зала була готова.

Столи ломилися від страв. У важких срібних кубках грало на світлі вино — темно-рубінове, наче згущена кров. Поряд, у менших глеках, стояла пряна хріновуха, медовуха з дикого меду і навіть північна сивуха, що палає в горлі, наче полум’я кузні.

Та найперше — їжа. М’ясо вепра, засмажене на рожні до рум’яної скоринки, і дбайливо обчищене пір’я з лапок орси — великої птахи з міцним м’ясом, що водиться лише на скелях Північних гір. Довкола — запечені яблука, гриби в олії, караван прянощів, хліби різної форми, стоси сиру, кістки ягнят і ніжна риба зі срібним луском, ще волога від приправленого соку.

Але попри розкіш і ситість — у повітрі вже щось тремтіло. Щось тонке, майже невагоме. Як дотик крил ворона, що вже кружляє над стінами. Як тінь над троном.

Орса — велика птахоподібна істота, що мешкає в ущелинах та скелястих виступах Північних гір. Видовжені щелепи, вкриті гострими зубами, загнуті кігті на передніх крилах, міцний грудний м'яз — усе це робить її не лише літуном, а й небезпечним мисливцем. Пір’я орси — густе, жорстке, із характерним металічним блиском. Основний колір — глибокий, майже нічний голубий, але на грудях, під крилами та в сезон гніздування з'являються яскраво-червоні вкраплення. Орси — одинаки. Селяться високо в горах, у важкодоступних скельних нішах. Харчуються дрібною дичиною, переважно пташками, плазунами й навіть молодими гірськими козами. Її м’ясо — м’яке, щільне, з особливим ароматом диму та гірських трав. Вважається делікатесом, який дозволено подавати лише при дворі.

— Ну що, брате, розповідай, як усе минуло? Якісь ви надто цілі повернулись, — озвався король Лютобор. В голосі його змішались насмішка й щира полегкість.

— Побачили вони наше військо — й штани враз намочили, — хмикнув Гвідон, жуючи жирний шмат м’яса й запиваючи його солодким вином. — Ми все спланували як слід. Я вже й промову зробив, військо твоє, брате, стояло готове. Тільки махни — і розбили б ми клятих кочівників у прах. Та тут — вийшла з їхнього ладу вершницька група. На чолі з кейтаром... гм... як його там?..

— Сапчак, — підказав я, не стримавшись.
Пам’ять у мене завжди була добра, хоча це феномен народу махат'ян.

— Аякже! Сапчак! — Гвідон усміхнувся до мене. — Дякую, синку. Так от… Сапчака прислав  Бірмін з мирною угодою.

— Бірмін — добрий полководець, один з найрозумніших кейлирів їхнього племені, — вставив Лютобор, пригладжуючи бороду. — Ну-ну, далі?

— Так, далі… Хм... Вони виставили перед нами скриня. Відчинили — а там золота й прикрас, мабуть, половина того, що з наших земель натягли. Я вже рукою до меча тягнувся — хтів би йому голову зняти просто там, серед степу. Але він раптом каже: мовляв, віддамо всіх дівчат, яких мали забрати в рабство. І що? Я знітився. Хоч як душа рвалася на шматки, та стояли переді мною двісті сімдесят сім життів. Наших. Арманденських. Чистих. Я… я не зміг.

Вино вже добре розігріло Гвідона, та крізь хміль чітко звучав біль — справжній, не показний.
Біль чоловіка, якому довелось обрати між мечем і милістю. Помста за полеглих — чи порятунок живих?

— Брате, — мовив Лютобор, нахиляючись ближче, — ти вчинив мудро. Живі тобі вдячні. А мертві… мертві не ображаються. Вони, можливо, навіть славлять тебе — за те, що врятував їхніх дочок.

Він підняв кубок.
— За Гвідона!

— За Гвідона! За Гвідона! Слався Гвідон! — підхопили зі столів, і гук цей котився залом, як лавина з гір.

Так закінчилося те вечірнє застілля — не гучно, але щиро. Ми розійшлися спати, кожен зі своїми думками. А ніч над палацом, здавалося, слухала нас мовчки, мов сама пам’ятала і тих, що не повернулись.

Наступного ранку мене розбудив глухий шум, що лунко котився з усіх боків, мов буря за стінами. Не гомін свята, не тупіт вартових — щось тривожне, невиразне, тріск, мов розколоте дерево.

Я вийшов у коридор і побачив гвардійця, що стрімголов мчав кудись угору.
— Стій! — окликнув я. — Що сталося?

Він зупинився на мить, і в його очах я побачив не просто страх — це був погляд звіра, загнаного й здичавілого. Розширені зіниці, рот ледь відкритий — ніби хотів ще щось сказати, та слів уже не залишилось.

— Короля вбито, — прошепотів він і, не чекаючи відповіді, побіг далі.

Мов удар блискавки пробив мені скроню. Я рвонув нагору — до кімнати Лютобора.

Я не помилився. Всі вже були там.

Королева й доньки схилилися над тілом Лютобора, їхній плач рвав тишу на клапті. Їхні руки тремтіли, губи шепотіли молитви й прокльони водночас. Лежав він мовчки, величний і чужий, як давній камінь, що його врешті зламала вода.

Бож стояв поруч, поклавши долоню на плече матері. Він тримався, як міг — прямий, мов юний дуб, що ще не знає вітру. Та в очах його було море. Очі — мов скляний глечик, крізь який видно, наскільки він повний води. І тільки нещасний не бачить, як вона підступає до краю.

Лютобор лежав, укритий ковдрою по саму шию, ніби йому було просто зимно, ніби він задрімав під ранковим вітром. Але кров, що проступала крізь простирадло темними смугами, промовляла правду, яку не сховаєш під тканиною. Її колір — мов іржа часу — проїдав білизну.