Розділ 12. Сила слова

Через три дні до воріт Армандену увійшли війська. Король повернувся з походу.

Зібрався натовп — усі свистіли й вітали воїнів. Утворився коридор. Короля серед вершників не було видно. Був Гвідон. Був Зореслав. Храбр — теж. Але короля все ще не було.

Бож кинувся до Гвідона:

— Де король? Де мій батько? Відповідай! — Принца охопила лють, що жила на страху та розпачі.

— Не переймайся, племіннику. З твоїм батьком усе добре. Лютобор житиме, — відповів Гвідон. — Застрибуй до нього в карету. Пррр... Колоно, стій!

Військо зупинилося. Принц сів у карету, і вони рушили далі. Я йшов за ними.

Біля самих воріт до королівського двору король Лютобор вийшов з карети разом із сином. Кульгав, спираючись на плече Божа. Його нога була перев’язана, і крізь білу пов’язку проступала кров.

— Що сталося? — запитав я Храбра, коли наздогнав їх.

— Короля поранили отруєною стрілою. Але вже все добре. Ми завжди беремо в похід цілителів — один із них виконав свою роботу як слід.

    Коли ми зайшли до палацу, король звернувся до Гвідона:

— Брате, я чекаю тебе в тронній залі. Так... і накажи трьом гінцям вирушити до міста. Я хочу бачити на нараді Велемира, Мстислава та Удалька.

— Вважай, що вони вже в дорозі, — мовив Гвідон, розвернувся і швидко покрокував кудись.

Я, принц Бож, король Лютобор і двоє гвардійців попрямували до тронної зали. На одного з гвардійців король спирався, бо був поранений у ногу — вище коліна, і самостійно пересуватися йому було важко.

— А хто такі ці Удалько, Мстислав і... — я запнувся, бо забув ім’я третього, але принц швидко підхопив:

— І Велемир. Велемир — верховний вершник, під його командуванням уся кіннота Армандену. Удалько — майстер стріли, йому підпорядковуються всі лучники міста. А Мстислав...

— Піхота? — я перебив принца.

— Саме так. Мстислав — верховний маршал. Він очолює всіх воїнів списа і меча.

Ми зайшли до тронної зали.

— Ви вільні, — король махнув рукою до гвардійців, і ті стали біля виходу. А на вході вже стояли ще двоє.

З бокового входу, що містився праворуч від трону, до зали увійшла королева Живана.

— Мій королю… Любий, що сталося з твоєю ногою? — Вона пришвидшила крок і, легка мов тінь, наблизилась до нього.

Ми вклонились.

— Пусте, — відповів король. — Не переймайся. Лише подряпина.

— Ти ж пам’ятаєш? — Вона спинилася за крок, дивлячись йому просто в очі. — Сьогодні ми мали вирушити до океану…

— Точно! Пробач, моя королево. Через цих давад’ян зовсім забув. Візьми дівчат і рушай, я доєднаюсь, щойно владнаю всі справи.

— Як скажеш, — мовила Живана, а тоді звернулась до принца:
— Синочку, ти з нами?

— Матусю, я залишусь. Хочу взяти участь у вирішенні цього конфлікту, — відповів Бож і ніжно поцілував її в щоку.

Королева обійняла його, потім вклонилася королю й, не промовивши більше ані слова, мовчки вийшла з зали. Її хода була тихою, спокійною — як хвиля, що відступає від берега.

Гвідон прибув першим. За ним, один за одним, почали з’являтися командувачі військами…

Удалько, майстер стріли — високий і гнучкий, мов молодий ясен, з поглядом, що пронизує простір, як його стріла — повітря. Його рухи легкі, майже беззвучні, та приховують у собі зосереджену силу і невидиму точність. Про нього говорять пошепки: мовляв, він стріляє не по мішені, а по наміру — і завжди влучає. Його пальці — тонкі, загартовані — можуть натягнути тятиву так швидко, що навіть вітер не встигає здивуватись. Він був одягнений легко — у гнучкі, темні, мов ніч, шкіряні обладунки. Жодного зайвого блиску, жодної деталі, що могла б видати його у тіні. Усе — для швидкого руху, для стріли, що летить без зупину. Його обладунок не захищав — він служив продовженням тіла, мов шкіра мисливця, який сам став лісом.

Верховний маршал Мстислав був кремезним чоловіком із прямою поставою й глибоко посадженими очима, що завжди залишались пильними. Його обличчя мало спокій, але не м’якість — у ньому жила тиша воїна, який бачив багато. Сивина торкалася скронь, а шрам на щоці свідчив: він не з тих, хто керує з-за стола. Одягнений був у простий темний обладунок без прикрас, зате з добре начищеним плечем, де тьмяно виблискував герб Армандену. 

Верховний вершник Велимир вирізнявся серед інших не лише статурою, а й спокійною впевненістю. Його рухи були виваженими, немов кожен жест мав значення. Волосся коротке, злегка вкрите пилом дороги. На ньому — легкий бронзовий обладунок і тепла буро-сіра накидка зі шкіри, перетягнута пасом. Обличчя відкривало людину досвідчену, але доброзичливу. 

Усі сіли за довгий дерев’яний стіл, від якого ще долинав аромат смаженого м’яса й солодкого вина.

— Гвідоне, тобі слово, — коротко мовив король.

— Розвідка доповіла: вздовж Великого Центрального Лісу отаборилися щонайменше тисяча вершників — давад’яни.

— Тисяча? — король скривився, не приховуючи обурення. — Як вони посміли! Табір — на наших землях? Оце зухвальство… Нічого. Завтра на світанку ми вирушимо в похід і розіб’ємо їх, навіть якщо це обернеться війною!

Розлючений, він гепнув кулаком по дубовому столу і видихнув так, ніби в його грудях справді був кисень усього міста.

— Дозволь зробити це мені, мій королю. Нехай твоя рана гоїться, а серце відпочиває, — запропонував Гвідон.

Король мовчки подивився на нього. Мить тягнулась, наче лезо над полем. І, нарешті, кивнув.

— Який у тебе план?

— Якщо в них — тисяча, — Гвідон розвернувся до командувачів. —
Велимире, збери загін із п’яти сотень вершників. Мстислав — п’ятсот списів. Удалько — нам вистачить трьох сотень лучників. Я ж поведу з собою сотню гвардійців.

— Батьку, я теж піду, — раптом озвався принц Бож.

Король тільки відкрив рота, але я випередив його:

— Я з вами.

— Що? А тобі це навіщо? — запитав Гвідон. — Потім же я відповідатиму перед Добромислом.