Розділ 11 Дев'ятипроменева зірка

Наступного ранку я шукав Принца. Терпець уже уривався — так кортіло вирушити назустріч пригодам. Але я його не знайшов. У замку також не було Храбра. Тоді я вирішив вигуляти Шаха — мого улюбленого вермезірчика. Але спершу зайшов до Божедари.

— Привіт, сестричко, — я увійшов до її кімнати без стуку. Такі вже в нас стосунки.

— Доброго ранку, братику.

Вона сиділа на м’якому стільчику, застеленому хутром і обтягнутому шкірою. Дивилась у велике прямокутне дзеркало й заплітала косу. До речі, на оправі дзеркала можна було побачити сцену з Великої Війни, що відбулася 890 років тому.

— Ти не бачила Божа або Храбра?

— Вони вирушили вгамувати кочівників, які постійно нападають на прикордонні села та торговців, — відповіла Божедара й повернулася до мене, ніби чекала моєї реакції на свою вроду.

— Яка ж ти в мене красуня, сестричко, — я підтримав очікування Божедари.

— Дякую, — на її щоках проступив рум’янець.

— Добре, піду погуляю з Шахом, — сказав я і вийшов.

Біля головних мурів Армандену була печера, в якій оселилися наші вермезіри. Коли вони підросли, ми намагалися відпустити їх на волю, але вони звикли до нас і не пішли. Хто зна, можливо, вони ще занадто малі, щоб їх вабив поклик природи.

Я підійшов до печери, але заходити не довелося — вони всі троє були неподалік, на узліссі. Бігали, бавилися пірнаючи в промені Геліоса. Полюють вони завжди гуртом. На людей не нападають. Хіба що їх добряче роздратувати.

Я трохи постояв, милуючись цією ідилією, і рушив далі — не хотів порушувати їхній спокій. Хоч надворі ще був ранок, спека вже давала про себе знати. А поки Принца нема, переді мною два варіанти: річка або прохолодні стіни замку.

Звісно, природа — це прекрасно, але попереду чекає довгий шлях, тож я обираю замкові стіни.

У замку я зустрів принцесу Дашаву і її сестру Чеславу.

— Привіт, красунчику, — озвалася одна з них.

Чесно кажучи, досі не навчився їх розрізняти.

— Привіт. Як я радий вас бачити... — мовив я, а в голові тим часом: «Тільки вас мені ще не вистачало...»

— А ми з гарною новиною, — озвалася інша.

— І яка ж це новина?

— Ми скоро одружуємось!

— Оце так... Вітаю вас! — відповів я, навіть усміхнувся, хоча думав лише про одне: «Нарешті. Нарешті вони від мене відчепляться. Більше не буде цих ранків із головою, повною запитань, і серцем, затиснутим між "що це було" і "що буде далі".»

— Добре, піду трохи відпочину... охолону, — спробував я вирватися.

— Е-е-е, ні... охолонути тобі не дадуть, — хитро перебила одна з сестер. — Зараз ми всі йдемо до тебе в кімнату. І, повір, там буде дуже гаряче.

— Що? Але ж ви щойно сказали, що виходите заміж...

— Ми просто знаємо батьківські плани наперед. Мама поділилася з нами секретом. Не хвилюйся, ми не збираємось тебе ловити в обручки. Просто хочемо востаннє... поекспериментувати. Так, як ще ніколи.

— А після весілля — наші серця вже будуть належати іншим, — додала інша.

Я був шокований. Але що я міг зробити? У цій історії я — лише фігура на чиїйсь шахівниці. Вони взяли мене за руки, сміючись, і повели до моєї ж кімнати. Експеримент вийшов… гарячим. Дуже гарячим. А коли все закінчилося, вони пообіцяли більше мене не чіпати.

Чотири дні не було жодної звістки від короля.
Я вийшов до королівського двору — і саме в ту мить до воріт увійшов принц.

Виглядав він змученим, а його обладунки були заляпані кров’ю. Я кинувся до нього.

— Принце! З тобою все гаразд? Ти не поранений? — запитав я схвильовано.

— Ні, все добре. — Він важко зітхнув. — Але ми втратили багато людей. Кляті кочівники... — Він опустився на лаву біля входу. — Та нічого, мій батько з ними усіма розбереться.

— До речі, а де решта? — лише зараз я помітив, що, крім гвардійців, нікого з Божем не було.

— У прикордонному селі Боснівка. Чекають підкріплення. Потім вирушать до села Родинне. Схоже, кочівники пройшлись по всіх прикордонних землях Армандену... Такої зухвалості я ще не бачив. Швидше за все — це війна з Двад’янами.

— Але ж ти знаєш цих Двад’янів. Їхній вождь усе буде заперечувати.

— Раніше — так. Але тепер усе. Це була остання крапля. Бачив би ти, як мій батько розлютився! Ще й мені дісталось — за те, що не послухався і сам вирушив допомагати. А я просто хотів... зробити свій вклад у захист земель. — Бож зціпив зуби. У ньому ще кипів гнів.

— Цікаво, що з Малосонним селом… — тривожно мовив я. — Там мій батько й мати залишилися. Хоча... є кому захищати — і піхота, і кіннота.

— Не знаю, Говіндадасе. Але вірю, що з ними все буде добре, — сказав Бож і торкнувся мого плеча, ніби хотів мене підбадьорити. — Гаразд. Піду змию з себе весь цей бруд. А тоді, як і домовлялися, вирушимо — я покажу тобі дещо.

— Може, відпочинеш трохи з дороги?

— Послухай, Шпигуне, — Бож усміхнувся. — Я, здається, ще сам вирішую, коли мені треба відпочивати.

І, посміхаючись уголос, пішов до палацу.

Бож вийшов і виніс із собою шкіряний бурдюк, наповнений вином.
— А це нам на фінал подорожі, — сказав він і глянув на мене якось загадково.

— Заінтригував… — усміхнувся я. — Не поділишся цією страшною таємницею?

— Не все одразу, Шпигуне. По конях! — скомандував Бож, і ми рушили.

Геліос уже хилився до заходу. І щойно ми увійшли в Східний Ліс, навколо опустилася темрява — але така, в якій усе ще видно: мерехтливе листя, тіні дерев, спокійний подих вітру. Немов сам ліс мав своє нічне світло.

Невдовзі ми прибули до входу в печери. Його стерегли вартові — тут стояв постійний табір, розміщене військо.

Підземне місто вже було збудоване, однак поки що його не використовували. Хоча воно мало аж вісім рівнів, ми поки перебували лише на першому.

Щоб обійти його повністю — піде рік, а може й більше. 

Ми дійшли до розвилки.

— Це хід до головних воріт Армандену, — Бож показав на дорогу ліворуч. — Якщо піти прямо, то вийдемо до будинку, біля якого ми з тобою вперше зустрілися. А дорога праворуч веде до замку. Куди ми зараз і підемо.