Розділ 10 Як пройшов цей рік

Пройшов рік від того злощасного полювання, коли єдиноріг ледь не відправив мене у вічний спочинок. Два тижні я лежав, не здатний підвестися, ще місяць — кульгав із палицею, як старий дід. Але я не здавався. Я тренувався, і продовжую тренуватись досі — день за днем, піт стікає по спині, руки не раз вкривались мозолями, а серце пам’ятає той стрибок рогатої смерті.

Мої результати — кращі, ніж я колись міг уявити. Навіть Зореслав, хоч і вправний дуелянт, більше не переграє мене на тренувальних мечах. Принц — ось хто справжній звір у двобої. Єдиний у замку, хто досі перемагає мене. Мій наставник, мій суперник, мій друг. Я пообіцяв йому: до свого вісімнадцятиріччя я його здолаю. Він лише сміється з цього, глузує по-дружньому, але в очах — вогник: він чекає цього дня не менше за мене.

З Храбром ми також стали нерозлий-вода. Нас троє — я, Бож і Храбр — ніби брати. Та я добре розумію: залишився лише рік. Ще рік — і я піду. Прощання буде болісним, та в душі тримаю надію, що шляхи наші ще перетнуться. Як життя покаже, так воно й буде.

А наші вермезіри — о, це окрема пісня. Вони підросли, і, здається, вважають нас своїми матерями. Мій — граційний і гордий Шах, Божиного звати Мат, а Храбр назвав свого — Пад. Вони чудово справляються з пацюками в замку. З часу їхньої появи щурів майже не залишилось, та от павутиння... 

А от принцес я, правду кажучи, вже не розумію. Спершу Дашава сказала забути все. Потім — прийшла до мене. Ми провели ніч... А з ранку я знову прокинувся сам. А потім ми зустрілись — і знов ті самі слова, ніби знову треба забути. Тільки серце мені підказує, що то вже була Чеслава. Я заплутався в них, як мандрівник у тумані. Не знаю, хто з них була тієї ночі, не знаю.

Від Лади так і не було жодної звістки. Хто вона? Людина? Дух? Марення? Ні… маренням вона точно не могла бути. Бо я ж уже двічі ходив на той світ і хоч би що — а вона витягувала мене звідти. Тоді хто? Хто вона така? Боги милостиві, дайте мені хоч якийсь знак. Мовчите?.. Звісно. Яке вам, зрештою, до мене діло. У вас там своїх справ — по вінця. Напевно, сидите у своєму небесному царстві, попиваєте солодке й п’янке вино, а тим часом дивитесь, як ваше творіння нищить одне одного, палить усе дороге, зраджує, вбиває… А могли б... Хіба ні? Могли б прийти й грубою рукою вирізьбити закон на небі, щоб ніхто не смів його зламати.

Двері рипнули, і я обернувся. До кімнати зайшов принц Бож.

— Боги не говорять прямо, — мовив він. — Вони дають знаки. Треба просто вчитися їх бачити. Вони вже подарували тобі життя — не раз. Пам’ятаєш, коли Добромисл тебе знайшов? А потім Лада, після укусу Чорного Вбивці. А потім ще — після удару єдинорога. Це все не випадково, брате. Тут щось більше, я певен. Божественне втручання, чи як там його...

Він ходив по кімнаті, однією рукою тримаючись за виріз шкіряного коміра, в іншій — крутив яблуко. І говорив так, наче писар божий читає пророцтво.

— Схоже, я гучно думаю, — буркнув я.

— Так, брате, гучно. Але не хвилюйся — окрім мене, тебе більше ніхто не підслуховував.

Ми розсміялися, аж животи схопили.

— Таак… вмієш ти підбадьорити. — Я повільно сів на ліжку. — То ти щось хотів, чи просто так забіг?

— Завтра підемо в Східний Ліс. Хочу показати тобі завершену роботу печер. Щоб ти був у курсі. Бо хто знає… що нам готує доля. Може, саме на наше життя випаде пророцтво. А може — ніколи.

Говорив він лірично, ніби вже бачив майбутнє крізь серпанок часу.

— Я із задоволенням, — усміхнувся я. — Обожнюю такі подорожі.

— Ну то відпочивай, Шпигуне. — Бож підморгнув і вийшов з кімнати.