Розділ 9 Життя і смерть

Відкривши очі, я побачив, як король Лютобор розмовляє з якимось сивим старцем. Той був одягнений у біле вбрання з широкими рукавами.

— Стражимире, що скажеш? — запитав король.

— Я обробив рану, зупинив кров, — відповів старий спокійним, трохи втомленим голосом. — Але він утратив її надто багато. Скажу чесно, я даю йому тиждень...

— Що? Тиждень? — голос Лютобора став різким, майже зболеним.

— Так, Лютоборе. Я робитиму все можливе, але з такими ранами люди не виживають. Поки що він бореться... Але, боюсь, він навіть до тями не прийде. Сили вже майже покинули його. Тому — так. Тиждень.

Я чув усе. Кожне слово. Хотів був озватися, заперечити, хоча б зрушити пальцем чи зойкнути — але в тілі не залишилось сили. Навіть на те, щоб запанікувати. Все, що я зміг — це знову провалитися в темряву, яка дихала навколо мене. І тоді мені наснився дивний сон...

Я стояв на вузькій стежці, що тягнулась у вічність. Обабіч мене розстелився ліс — та не один, а два, мов розділені зсередини чимось незримим. Праворуч — зелень, спів птахів, пахощі квітів, небо ясне заливає світлом Геліос. Його проміння ніжно торкалось моїх щік, а легкий вітер грався в одежі, мов дитя в пелюстках. Ліворуч — усе інше: дерева без листя, земля сіра, небо тьмяне, безмовне. І з того мовчазного краю вийшла Вона.

Вона була босоніж, і кожен її крок не лишав сліду. Її довге чорне волосся спадало водоспадом, а в ньому палахкотіла одна-єдина криваво-червона квітка — лікорис, вістун розлуки. Її голос був тихим, ніжним, мов шепіт прощання:

— Ти добре пройшов свій шлях, мандрівнику. Більше не треба страждати. Відпусти світ, бо за межею — спокій. Я покажу тобі іншу сторону буття, без тягаря і болю. Я — не кінець. Я — двері.

І я простягнув до неї руку, зачарований лагідною тишею її очей, тією м’якою тугою, яку несла її присутність. Мені здалося, що все в мені прагне сну, забуття, тиші. Я доторкнувся до її долоні — і ступив ногою в сірий ліс.

Але в ту мить хтось міцно взяв мене за іншу руку.

Я озирнувся — і побачив іншу постать. Вона теж була босоніж, одягнена у білосніжне вбрання, легке, як подих. Її золоте волосся виблискувало на світлі Геліоса, а в ньому — барвінок, символ надії та вічності. Її очі світилися лагідністю весни, першим цвітом і нескінченним життям. Вона подивилась на мене з турботою — й мовила:

— Не час іти з нею. У тебе є покровитель у Яві, що ручається за твоє повернення. Ще не дописана твоя пісня, ще не звершений твій слід. Я — Життя. Повернись.

Смерть стиснула мою долоню й глянула на неї з докором:

— Ти не маєш права так робити. Він уже ступив на мій шлях.

Життя не відвела погляду:

— Але я маю слово сильнішого. Він іще дихає.

І тоді я відпустив руку Смерті. Вона не лютувала. Її погляд був порожній, але не злий. Холод її пальців ще пульсував у моїй шкірі, коли я ступив разом з Життям до зеленого гаю.

Та раптом — гострий біль у боці. Я опустив погляд і побачив: крізь сорочку проступила кров, темна й гаряча. Світло Геліоса почало сліпити, і весь ліс, і небо, і постаті розчинились у білому сяйві...

І я розплющив очі.

Стіна. Стеля. Біль не зник — він живий, справжній. Я дихав важко, але дихав. І я знав: мене витягли. Я ще тут.

Хтось тихо взяв мене за руку. Голос, ніжний і заспокійливий, мовив:

— Заспокойся. Тепер усе буде добре. Я поруч. Я не покину тебе.

Може, я ще уві сні… — майнула втомлена думка. Голос був знайомий до болю. Я ледь примружився, вдивляючись у нечіткі риси:

— Ладо?.. Це ти? — мені було важко дихати, кожен подих різав під ребрами, як лезо.

Вона нахилилась до мене, обережно наносила на рану якусь мазь — тягучу, мов свіжий мед, що ледь світився в тьмяному світлі.

— Так, це я. Тільки не розмовляй, — м’яко відповіла вона й відставила посудину.

Піднесла до моїх вуст чашу з темною рідиною. Я випив, хоч гіркота пекла язик. Але на фоні болю під ребрами — то було ніщо.

За дверима почулися якісь приглушені голоси. Лада нахилилася й поцілувала мене в губи. І в ту мить я відчув незвичайне тепло — мов світло вливалося всередину крізь дотик. Я відкрив очі ширше, і побачив: вона починає світитися, ніби зроблена з ранкового туману. Її риси ставали прозорими, танули в повітрі, доки не зникли зовсім.

Мій біль повільно стихав. Картинка розмивалась, мов розмоклий малюнок на папері... І знову — темрява.

— Води… — прохрипів я, щойно розплющив очі.

У горлі так пересохло, що аж нудило. Та в кімнаті нікого не було. Я зібрав залишки сили й крикнув:
— Водиии!..

На мій голос озвався гвардієць за дверима — схоже, він стояв на варті. Можливо, охороняв мене, як якусь поважну персону. А може, мені просто хотілось у це вірити, бо безпорадність давила сильніше за сам біль. Я крикнув лише раз — і вже вичерпався. Бік болісно пронизало.

Гвардієць увійшов, підійшов до ложа, обережно підвів мені голову й підніс глечик з водою. Я жадібно сьорбнув.

— Як тебе звати? — спитав я хрипло.

— Храбр, — коротко відповів він.

— Дякую тобі, Храбре… Можеш когось покликати? В мене бік палає вогнем.

Храбр кивнув, але не пішов до дверей. Натомість підійшов до дерев’яного столика біля стіни, взяв невеличкий глек — удвічі менший за той, що з водою — і повернувся.

— На, випий. Я покличу Стражимира. — Він знову підняв мені голову.

Я ковтнув.

— Фу… що за гидота?.. — на смак то була гірка, трохи тягуча рідина, мов настояна на зів’ялих травах. — І хто такий Стражимир?..

— Не переймайся, це знеболювальне, допоможе. А Стражимир — Верховний чаклун Армандену. Він же й королівський цілитель. Саме він витягнув тебе з того світу… хоча й не вірив, що вдасться. — Храбр обережно опустив мою голову й збирався вже йти.

— Зачекай… А де Лада? — спитав я, збентежено.

— Яка Лада? — Він поглянув на мене з не меншим здивуванням.

— Коли я приходив до тями… вона була тут. Вона мене лікувала.