Розділ 8 Фатальне полювання

Наступного ранку, ще до сходу Геліоса, нас розбудили. Повітря було тишею натягнуте, ніби сам ліс затамував подих, прислухаючись до кроків дня, що ще не народився.

Ми збиралися мовчки. Я, Гвідон, Зореслав, король Лютобор, принц Бож і п’ятеро гвардійців. Взяли луки, списи, мечі. У Гвідона — велика двостороння сокира, кругла, мов кривавий місяць, із пікою на кінці. Вона не просто блищала — вона мов шепотіла про битви й полювання, давно зниклі в тумані часу.

Ми рушили вглиб лісу, де ще лежала передранкова мла, і причаїлись, чекаючи звіра. Дерева здіймались довкола нас, немов стражі, що вартують свій прадавній спокій. Листя було вологим, пахло зеленню й старим дощем. Птахи, здається, теж замовкли — ніби вони знали щось, чого ми ще не знали.

І тоді — з небес, без попередження, хмари налетіли. Чорні, мов крило ночі. І злива. Така, що змивала думки.

— Сьогодні боги не на нашому боці. Потрібно йти до табору! — крикнув Гвідон, намагаючись перекричати дощ.

Чималі краплі били по листю папороті, стираючи межу між небом і землею. Шум був такий, що здавалось — це сам ліс промовляє щось крізь воду, щось важливе, але ми не вміли ще слухати.

Ми рушили назад. Намоклі, мов водяники, мовчки повернулись до табору. Я не пам’ятаю, чи ми говорили щось — можливо, просто дихали в унісон із цією зливою, кожен занурений у свої думки.

У наметах ми, нарешті, скинули мокрий одяг. І — наче за велінням жарту богів — хмари розсіялися, і Геліос усміхнувся крізь блакить. Його промені торкнулись наших облич, теплі, майже винні.

— Сьогодні сенсу вже немає йти кудись. Ґрунт розмило. Вирушимо завтра, — мовив король, і в його голосі було щось більше, ніж звичайне рішення. Може, втома. А може — прийняття.

І я подумав тоді: хіба не так часто в житті буває? Готуєшся до великого, зосереджуєшся, йдеш углиб — а світ бере й заливає тебе дощем. Не тому, що злий, а тому, що йому просто байдуже. Природа не ворог і не друг — вона просто є. А ми — лише гості у її снах.

— Добре, що дрова накриті, — зауважив Гвідон. — Розведімо багаття та щось придумаємо. Пильність нам сьогодні не до чого, тож гуляємо, п’ємо і насолоджуємося природою.

— А якщо якийсь звір зайде на нашу територію, — додав король, — я сприйму це як вибачення від тих, хто винен у зливі.

Ми всі добряче посміялися. Геліос вже високо припікав у безхмарному небі, обігріваючи землю і наповнюючи повітря теплом. Ясний день був наче обіцянка — що після будь-якої бурі настає спокій.

Аж раптом я звернув увагу, що принц, не поспішаючи, покидає галявину і йде до лісу. Я пішов за ним.

— Принце, ви куди? До лісу краще самому не ходити.

— А… це ти, Говіндадасе. Не переймайся, я вже й не сам. І не викай мені... Просто захотілось прогулятися лісом. Я не дуже люблю ці полювання, коли цілий тиждень не миєшся, повертаєшся додому втомлений і брудний. Мені більш до вподоби міське життя.

— Розумію, — підтримав я принца.

— А ти чого якийсь замріяний?

— Вчора ввечері я мав піти до таверни, зустрітися з хлопцем, з яким познайомився на свій день народження, але, не попередивши, поїхав на полювання. Він гарний хлопець, не хотілося його ображати.

— Я думаю, коли ви зустрінетеся, він тебе зрозуміє, — сказав принц, — головне бути чесним і не мовчати.

— Можливо, ви й праві, — він різко поглянув на мене, наче його вкусила здоровенна муха, — та я одразу зрозумів і виправився: — Ти... ти правий.

— Треба відлити, — мовив Бож і став під дерево.

Та поки він робив свою справу, я почув дивний шерех у кущах. Я стиснув спис у руці — я ж воїн, я не маю боятися. Так я собі подумав… але наступної миті забув усе, що щойно намагався навіяти. З кущів вирвалися два величезних павуки-вермезіри, чорні, як сама смерть. Один із них зробив стрибок — і я, не стримавшись, упав на спину. Дякувати богам, я не випустив списа: волохате тіло звіра наткнулося на нього, і павук, захлинаючись, сконав, заливаючи мене смердючою, липкою слиною.

Я підвівся, а Бож… Бож був приклеєний до дерева щільним павутинням, безпорадний, мов лялька. Другий вермезір уже був готовий — ще мить, і його щелепи, гострі, як кинджали, уп’ялися б у принца.

Не зволікаючи ні миті, відкинувши всі страхи, я вихопив меча і вдарив. Перший удар припав на задню лапу, другий — у морду, коли павук обернувся. Він видобув такий візг, що той, здавалося, проходив крізь кістки. Я ледь стримався, аби не затулити вуха.

Бож не міг ані поворухнутись, ані вимовити слова — вермезір встиг щільно приклеїти його до стовбура. Але я почув голоси: наші люди вже були десь поруч. Вивільнивши принца, я почув ще один писк. Цього разу — тонкий, майже дитячий. Ми з Божем поглянули одне на одного і, не домовляючись, рушили вглиб кущів.

Там ми натрапили на гніздо. Усередині, загорнуті в павутиння, ворушились троє маленьких павуків-вермезірів. Вони спостерігали за нами великими, блискучими очима, не з люттю, а з тим первісним здивуванням, яке буває лише в дитинчат.

— Які вони милі, — я не стримав щирого враження. Це було дивно: щойно я вбивав їхніх батьків, а тепер серце моє сповнилось ніжністю.

— Згоден з тобою, — підтримав принц. — Не те що їхні батьки… В мене досі присмак павутиння в роті.

Мабуть, у природі немає добрих чи злих істот. Лише ті, що захищають — і ті, хто хоче вижити. І ми, люди, не виняток. Просто нас навчили називати наш страх — доблестю, а наш гнів — справедливістю.

— Заберімо їх і виховаємо, — запропонував я, поглянувши на дитинчат вермезірів. — Подивимось, що з цього вийде. Вони ж бідолашні, самі тут загинуть.

Я обернувся до принца, щоби почути відповідь, і в цю ж мить він… поцілував мене в губи.

Я мимоволі зробив крок назад.

— Що?.. Я тебе не зрозумів, — здивування на моєму обличчі було таке явне, що я навіть не намагався його приховати.

— Вибач, — тихо сказав принц. Він був розгублений не менше за мене. — Не знаю, що на мене найшло. Ти правий… Давай заберімо вермезірів.