Розділ 7 Пророцтво

2026 рік від Різдва Христового.

— Що з розрахунками траєкторії комети? — запитав Сергій у свого колеги, астрофізика Філіпа.

— Все підтвердилось, — відповів той, похмуро зводячи брови. — Удар неминучий. Комета зіткнеться із Землею у 2028-му.

Сергій замовк на мить. Потім тихо:

— Можна підірвати? Збити з курсу?

— Ми розглянули всі можливі варіанти, — зітхнув Філіп. — Її діаметр — п’ятдесят кілометрів. Це кінець.

— Ядерна зброя? Лазери? Хоч щось?.. — В голосі Сергія прорізалося розуміння. Не паніка, а гірка згода з неминучим.

— Усе це — марна трата часу. Навіть якщо підірвемо, отримаємо мільйон уламків. Кожен — смертельний. — Він зробив паузу. — Але… на орбіті Землі вже будують нову міжнародну станцію…

— Старшої Матері, — мимохідь перебив Сергій.

— Що?

— На орбіті Старшої Матері... не зважай, — махнув він рукою. — Це з книги. Але, гадаю, зараз книги не надто когось хвилюють.

— Мабуть, так, — знизав плечима Філіп. — Хоча... може саме тепер вони й важливі.

Сергій посміхнувся ледь-ледь:

— Якщо все йде до краху, то чому б не займатися тим, що приносить радість? Що там про станцію?

— Китай разом з Японією очолили проєкт нової орбітальної бази. Кажуть, вона дозволить врятувати мільйони. Там будуть створювати космічні кораблі — з надією на міжзоряний перехід.

— Вже є розробки таких двигунів?

— Поки що ні. Але станція росте, мов гриб після дощу. Китайці творять дива, а у співпраці з усім світом — можливо все.

— Мільйони життів… — повторив Сергій, стискаючи кулаки. — А на планеті вісімнадцять мільярдів. Це навіть не крапля в океані.

— Я знаю. Але зараз стоїть питання не про кожного. А про виживання виду.

Сергій відвів погляд, вбираючи цю правду.

— Не хочу думати про це. Просто тримай мене в курсі, добре?

— Звісно, — коротко відповів Філіп і пішов.

Сергій залишився наодинці. Він повернувся до свого столу і знову занурився в історію про Говіндадаса. Бо якщо все зникає — то хоча б слово повинне лишитись.

889 рік від створення Миру над Великою Війною. 

Наступного ранку я прокинувся оголений і самотній.
Постіль була вже холодна, ніби ночі й не було зовсім. Жодного аромату, жодного сліду — лише зморщена тканина і легкий тягар у грудях. Та емоції ще не встигли охолонути. Вони повільно пульсували під шкірою, як жар після грози.

У кімнату зайшов Зореслав.
— Брате, де ти вчора пропав? — запитав з усмішкою, що знала більше, ніж питала.

Я розповів йому майже все.
Про бал, про принцесу, про тишу, про спеку ночі — але не про її шепіт і тепло в моїх руках. Про це я мовчав. Не хотів торкатися її честі словами. Не хотів змішувати з пилом щось, що ще зберігало присмак чогось важливішого, ніж пристрасть.

— Ну ти даєш, — засміявся він. — Я, між іншим, теж учора відпочив із красунею на бенкеті. Ммм, вона така… — Зореслав театрально захитав головою з натяком, що не потребував уточнень.

— Ти снідав? — запитав я, натягуючи сорочку.

— Ні, ще не встиг. Але ми, здається, і не встигнемо. Там якась метушня. Всі кудись збираються. Гвідон наказав шукати нас обох.

— Що? Куди збираються? — насторожився я.

— А я звідки знаю? Він не пояснював. Сказав лише: «Хай ідуть негайно».
Ходімо, — махнув він, — забіжимо до тронної зали. Там ще не встигли прибрати. Щось прихопимо з учорашнього і підемо.

Ми вийшли у двір.
А там…
Король Лютобор. Принц Бож. Гвідон.
І ще добрих три десятки чоловіків з королівської гвардії — у повній екіпіровці, з готовими кіньми.

Все виглядало серйозно. Небезпечно. І абсолютно не схоже на звичайний ранок після бенкету.

— Де мої кухарі? — запитав Лютобор.
— Вони вже за брамою. Уся колона зібралася й готова до відряджання, — відповів Гвідон.
— Вперед, — скомандував король, і ми рушили.

Коли ми вийшли за мури міста, там уже чекала ціла валка з прислугою: кухарі, музики, виночерпії та багато якогось вантажу.
Я підійшов до командувача гвардією.
— Гвідоне, а куди це ми зібралися?
— Ти що, ще не знаєш? — він глянув на мене так, ніби я щось забув чи провинився. — Їдемо на полювання. На цілий тиждень. Буде цікаво, обіцяю. Заодно побачиш землі Армандену.

— Хм... згоден, мені вже стало цікаво, — відповів я й трохи прискорився, щоб наздогнати Зореслава.
— Чуєш, Зореславе? Їдемо на полювання! І не на день-два, а на тиждень!
— Так, мені вже гвардієць розповів, — кивнув Зореслав.

Ми їхали колоною, музики грали, а гвардійці підспівували щось на кшталт пісеньки:

«В очереті, десь у лісі, плаває Мутанга.
Поки воїн Армадянин не дістане меча —
От тоді вона отримає прочуханку
І полізе в піч…»

Або! Щось подібне було на гімн:

«Велике місто Арманден буде жити вічно,
А якщо загарбник прийде — розіб'ємо епічно.»

Арманден розташований на сході, ближче до півночі, а ми рушили ще далі — глибше в східні землі.
До заходу Геліоса дісталися Східного лісу. 

— А що це за тварюка, ця Мутанга? — поцікавився я у Гвідона.
— Мутанга — гігантська болотяна змія, про яку в народі давно ходять лячні перекази. Багато століть її ніхто не бачив на власні очі, проте чутки не зникають. Кажуть, що вона досі живе в глибині Центрального Великого лісу, там, де туман ніколи не розсіюється повністю, а навіть опівдні не видно небес.

Саме в тих краях люди зникають без сліду — мовби їх хтось або щось ковтає разом із криками, зі зброєю, зі слідами. Гвардійці зазвичай кажуть, що це розбійники чи дикі звірі, але місцеві знають: це — вона. Її ніхто не ловив, бо ніхто не повертався з тієї гущавини, коли йшов туди шукати правду.

Згідно з переказами, тіло Мутанги темне, вкрите мохом і пліснявою, а очі її світяться в темряві болотяним блиском. Деякі старі мисливці вірять, що вона не зовсім звичайна тварина — радше щось давніше, щось із тієї епохи, яку вже самі ліси намагаються забути. — Пояснив Гвідон. — Не бійся, в східному лісі великі змії, але ми їх приборкаємо — Усміхнувся Гвідон.