Розділ 6 Таємничий незнайомець

Через день ми зібралися в тронному залі. Народу було — як на ярмарку, тільки без гончарів і пирогів. І всі — у шовках, у золоті, у духах, у блиску. Наче я їм запрошення особисто розносив. Хоча нікого з них не кликав і, якщо чесно, радий би був, аби й не бачив. Не люблю таких подій, де навколо тебе товпляться люди, з якими не маєш нічого спільного, крім повітря. Всі посміхаються, кланяються, говорять ні про що — а ти стоїш і думаєш, як би чемно втекти.

Але що поробиш — пообіцяв, значить тримайся. Всього лиш два роки в Армандені, нічого страшного. Виходить, я продав свободу за обіцянку. Можливо, воно й на краще. Що я бачив у тій забитій дірі, що називалась домом? А тут — Геліос у вікна не просто світить, а грає, срібло дзвенить у кожному русі. Кажуть, адаптація до великого життя починається з вечорів, де ти вчишся тримати келих правильно.

У залі лунала музика. Арфи переливалися ніжним дзвоном, барабани глухо й велично вели ритм, а скрипка, як провідниця душ, кружляла вальс над усіма. Я стояв осторонь, в тіні колони, й дивився, як знатні персони плавно рухаються по залу, виблискуючи прикрасами й очима. Здавалося, що вони не танцюють — вони пливуть, наче лебеді на блискучому озері.

— Тобі сумно? — несподівано пролунав голос поруч. Король Лютобор, з келихом червоного вина, стояв поряд і дивився на мене з напівусмішкою.

— Ні… Звісно, ні, Ваша Величносте. Дякую, вечір чудовий.

— Тоді чому ти тут один, з таким виглядом, ніби тебе щойно гадюка вкусила?

Я глянув на нього. Очі в нього були трохи затуманені — не так від вина, як від втоми. Але блиск у погляді зберігався — іронічний, мудрий, мов у людини, яка бачила все і не дивується нічому.

— Я… не вмію танцювати, — відповів я чесно. — Тож мені тільки й залишається, що спостерігати та… запам’ятовувати.

— Мила, підійди, будь ласка, — обернувся він до однієї з дівчат, яка саме проходила повз.

— Так, мій королю, — відповіла вона тихим голосом, граційно підходячи й роблячи глибокий реверанс.

— Навчиш цього сором’язливого парубка танцювати?

— Як накажете, Ваша Величносте, — промовила вона з легкою усмішкою, глянувши спершу на нього, потім на мене. Її очі сяяли — не так від світла свічок, як від якоїсь внутрішньої іскри.

— Ну то розважайтеся, — сказав Лютобор і зник у натовпі, залишивши нас наодинці.

Дівчина справді була гарна. Знатного роду — це було видно по всьому: по поставі, по мові, по тому, як вона тримала себе в просторі. Але водночас у ній було щось просте й земне. Вона не зверхньо посміхалася, а щиро. Очі — сірі, глибокі, волосся заплетене у складну зачіску, прикрашене гребінцем із кольоровим камінням, що виблискувало від тисячі свічок у скляних свічниках. На шиї — тоненький ланцюжок зі срібною підвіскою у формі листка. Сукня — темно-синя, оксамитова, з розшитим корсетом. Туфлі — білі, без каблуків, легкі, наче зроблені з хмаринки.

— Якщо чесно, я трохи соромлюся, — прошепотів я, коли вона м’яко взяла мене за руку.

— Але я пообіцяла королю, — усміхнулася вона, і в голосі її прозвучала легка грайливість. — Тож не відвертишся.

Вона повела мене до центру залу, не поспішаючи, ніби боялася, що я встигну втекти. А я й справді думав — може, якось по-доброму відмовитись? Але її посмішка зламала останній захист. Я пішов за нею, озираючись, як і вона, — не від страху, а від відчуття, що ми обоє зараз творимо щось, чого ще не знаємо.

Та тільки-но я почав входити в ритм танцю, ще трохи — і, здавалось, уже розберу, куди й коли ставити ногу, як над нами раптом спалахнув голос:

— Дозвольте вкрасти вашого синьоокого кавалера.

Перед нами з’явилася вона — принцеса. Її слова прозвучали так легко й весело, ніби це була гра, де всі правила відомі лише їй. Не питаючи дозволу в дівчини, що мене навчала, вона просто взяла мене за руку — швидко, впевнено — і витягла з того чарівного кола, мовби виривала коштовність із чужих пальців.

Я озирнувся — і встиг лише побачити здивований погляд тієї, з ким щойно танцював. Вона не встигла й слова мовити. Імені я її так і не дізнався. Лише встиг відчути її долоню, тепло якої ще лишалось у моїй.

Незручно, ніяково — наче хтось розірвав щось тендітне, ще не сформоване. А може… може, це й на краще. Бо що я міг їй сказати? Що я чужий серед своїх, прибулець серед золотої знаті?

До речі, я був єдиний у залі з синьою шкірою — мов синя ворона серед білих голубів. І ніхто цього не коментував уголос, але я бачив: погляди ковзали, затримувалися, хтось навіть шепотів. Та тільки не принцеса. В її очах не було ані подиву, ані осуду — лише цікавість. Можливо, тому вона й підійшла. А може, тому, що ніхто інший не наважився б.

— Ну як тобі в Армандені? — запитала принцеса, пригорнувши мене ближче до себе так несподівано, що я й не зреагував.

Її парфуми пахли лавандою й солодким персиком. Якщо чесно, на мить я розгубився. Незручність пробігла по тілу, ніби хтось хлюпнув холодною водою. Мимоволі почав озиратись у пошуках короля чи королеви.

— На перший погляд — добре. Але я ще не встиг освоїтись… роздивитись місто, місцевість, звикнути. — Я трохи примружився. — А тебе, до речі, як звати?

Вона опустила голову, трохи повернулась до мене плечем і з-під завіси золотого волосся глянула так, що в очах промайнуло лукаве світло.

— А ти що, не запам’ятав?

— Звісно, запам’ятав! Але вас не розпізнати — ви, як дві краплі води.

— Насправді, тобі просто треба звикнути. Хоча… мої батьки вже сімнадцять років не можуть. — Вона засміялась і, не втрачаючи посмішки, ніжно, але наполегливо відштовхнула мене на кілька кроків назад. — Стань отам.

Я слухняно відійшов.

— Подивись на мене. Як гадаєш — хто я?

Вона розставила руки в боки, золоті браслети засяяли у світлі тисяч свічок. Голову відвернула вбік, погляд кинула краєчком ока — певна у собі й грайлива, як фея, що зійшла з полотна. Золоте волосся вільно спадало на плечі, а на чолі лежала тонесенька діадема, всіяна дрібними діамантами. Її пишна, рожева бальна сукня ніжно торкалась підлоги, приховуючи навіть найменший натяк на туфлі.