Розділ 5 Арманден

Коли ми вийшли з лісу, єдиноріг обережно ліг на живіт і фиркнув.
— Може, довезеш мене до фортеці? — прошепотів я йому на вухо.

Він знову фиркнув, підвівся, тряхнув головою і рушив далі. Ще не стемніло, а ми вже були на рівнині — на прямій, з якої відкривався вид на фортецю Бук. Єдиноріг зупинився й дав мені злізти, чітко даючи зрозуміти, що далі не піде.

— Дякую тобі, чарівне створіння. Хто ти? Дівчинка?.. Ай, яка ж краса...

Я провів рукою по її довгій гриві. Якби вона не нахилилася, я й не дістався б до її голови. Яка велич… яка грація — все крутилося в думках.

— Можна я тебе назву Аруна? У народі Махат’янів це означає «Та, що несе світло». Сьогодні ти несла його для мене. Дякую тобі, Аруно. А тепер — скачи!

І вона поскакала, вибиваючи землю з-під копит, а я, сповнений вдячності — і Ладі, і Аруні — рушив до фортеці, що вже виднілася крізь вечірній туман.

Я замислився… Звідки я знаю значення цього імені?
Може, пам’ять потроху повертається? Хоча — окрім самого значення, нічого іншого на думку не спадає. Ну що ж, не стану обтяжувати себе. Усьому свій час. Колись я обов’язково все пригадаю.

Фортеця Бук була більша, ніж я уявляв. Ворота — важкі, з темного дерева, прикрашені залізними смугами — сьогодні були розчинені, тож я зайшов безперешкодно. Варта стояла пильно, але не вороже. Екіпіровані були, так само як і в фортеці Сумління.

Ринок розташувався під стінами — в притінку мурів, і частково простягнувся вздовж дороги. Фортеця стояла не при самій дорозі, а трохи вбік — на пагорбі. І це було правильно: видно здалеку, обдувається вітром, не підкопаєшся. Її обносив високий мур — міцний, із сірого каменю, з зубцями й вузькими щілинами для стріл.

За стіною — внутрішній двір, просторий, як долоня. Там конюшні, стайні, казарми для варти, а ще колодязь і навчальний майданчик із дерев’яними стовпами, вкритими слідами від мечів. Люди бігали, носили бочки, навчали новачків. Весь двір гудів, як вулик. Далі — рів з водою. Через нього перекинутий міст, що вдень опущений, а на ніч, певно, підіймається. А вже за ровом — вона. Сама фортеця. Кругла, мов щит гіганта, з шістьма баштами, що стримлять у небо, наче пальці старої воїтельки. Башти високі, кожна зі своїм дахом — конусним, темним, наче згорілий ліс. Камінь з віками почорнів, але не ослаб. Фортеця дихала силою, старою, витриманою, без зайвих прикрас. Тільки потужність, тільки твердиня. Я зупинився на мить, щоб просто подивитися на неї. 

Аж раптом із-за спини хтось підійшов.

— Величі в неї не відняти, — промовив глухий, хриплуватий голос.

Я повернув голову праворуч — і побачив здоровенного чолов’ягу з бородою, грізним поглядом і в залізному панцирі. Виглядав він, як важкий піхотинець, той, що не йде — а котиться, мов валун. Його меч здавався таким довгим, що якби поставити його поруч зі мною, то руків’я було б мені по плече.

— Що? — перепитав я, не розчувши слів.

— Кажу, фортеця неприступна. В часи Великої Війни її ніхто не зміг узяти.
А як тебе, до речі, звати? — Він подивився уважно, ніби впізнав у мені давнього товариша.

— Говіндадас.

— Та ну! Колона сьогодні вранці вирушила до Армандену. Сестра твоя всю ніч проплакала, а коли вирушали, вона ще й тоді не переставала лити сльози. Казали, що тебе ліс забрав.

Він на мить замовк, а потім додав:

— А я — командувач Орледар. То що з тобою там сталося?

— Це довга історія… яка, дякувати богам, закінчилася для мене добре.

— Ну не хочеш — не розповідай, — сказав він, знизавши плечима. — Ти просто виглядаєш, як мокрий вовк. Втомився?

— Так, дуже. Хочу спати.

— Ну то йди відпочивай. А завтра на світанку я дам тобі коня і двох людей у супровід.

Він крикнув вартовому:

— Кожедум! Відведи хлопця до почивальні.
(До мене, вже м’якше): — Може, ти голодний?

— Дякую за пропозицію, але я краще піду спати.

Я заснув швидко. Сни були яскраві — про загадкову Ладу і її єдинорога Аруну. Можливо, настоянка ще діяла, а може, сама ця історія була така вразлива, така незрозуміла… Наче сон наяву.

На ранок я прокинувся без апетиту.
У голові крутилася лише одна думка — якнайшвидше знайти Зореслава і Божедару, заспокоїти їх. Мене все ще тримав неспокій, хоч тіло вже не боліло.

По дорозі до Армандену ми зустріли гінця — він мчав нам назустріч так, ніби сам вітер гнав його коня. Оминувши нас, він різко зупинився, розвернувся і гукнув:

— Агов, Говіндадасе! Це ти?

— Я!

— Яке щастя! Якби ми не зустрілись — твій батько отримав би сумну звістку про тебе…

І ми вже разом рушили до міста. По дорозі нам трапилося лише одне село, та ми не стали в ньому зупинятись — хотіли дістатись міста до сутінку. Дорога була спокійна, рівнина без жодного пагорба.
Коли я побачив місто, то моя щелепа ледь не відпала.
— Бачу, ти в захваті від побаченого, — мовив гонець.
— Тааак… Це круто.

Місто було велетенське, обнесене високими кам’яними стінами з масивною центральною брамою, яка була відкрита, дружньо зустрічаючи жителів всіх земель, які приходили на ринок, купити або виміняти щось. Воно здавалося ідеально круглим. На стінах звисали величезні стяги, кожен з яких по-своєму майорів. Малюнок на них був величний і загадковий — дев'яти променева зірка. До речі, така сама зірка була кована й на щитах у війська — це був герб міста Арманден і символ його жителів.

Варта Армандену була важко екіпірована: металеві панцири на грудях, захист на руках і ногах, шоломи на головах, а щити — прямокутної форми.

Коли ми зайшли до міста, я побачив велику площу, що простяглась по колу між зовнішніми мурами та ще однією стіною. Та стіна була вже не ідеально рівна, а з виступами, які я поки не можу пояснити — окинути все оком одразу не вдалося. Та часу в мене буде вдосталь, тому той, хто читає цю книгу, може не перейматись — очима моїми побачить ваша душа.