Розділ 4 Лада

Наступного ранку Бранослав особисто вийшов нас проводжати. Дав на дорогу торби з сушеним м’ясом, твердим хлібом, бурдюки з водою, а ще маленький мішечок із зіллям — «на випадок отрути чи слабості», — сказав, підморгуючи. Побажав легкої дороги й ми рушили
Ліс за фортецею починався відразу за пагорбом. Як тільки ми наблизились до темної зелені, Милош, командир супроводу — кремезний чолов’яга — дав знак восьми вершникам і сам першим повернув у глиб лісу. Але Ясон, який їхав поруч зі мною, раптом смикнув поводи:

— Пррр… Милоше, ти куди це зібрався? — його голос був жорсткий, наче точило по залізу.

— А ти, старий, очі промив би — це шлях до Армандену! — не обертаючись кинув той.

— Ну не через ліс же їхати! — Ясон трохи під’їхав уперед, — он скільки ще стежок праворуч.

Милош розвернув коня різко.
— Послухай, Ясоне. Об’їдемо зліва — потрапимо до кочовиків. Знаєш, які вони — не торгують, а вбивають. Об’їдемо справа — дикі землі, де звірів більше, ніж мисливців у всьому Східному краю. А ще втрата часу. Через ліс найшвидше. Не трясись, старий. Поїхали.

Ясон глянув на мене, потім на Зореслава.
— Якось не до вподоби мені цей ліс. Пахне погано.

— Це не ліс смердить, а твій настрій, — посміхнувся Зореслав. — Довірся провіднику. Ще й добре, що не пішки.

Я здвигнув плечима. Мені було байдуже — хоч крізь хащу, хоч через гори. Писати можна звідусіль, а спогади самі себе не збережуть. Тож рушили.

Про кочовиків говорили всі — і селяни, і воєводи. Мовляв, серед них є такі, що не підкоряються вождю, кочують від околиць до далеких гір. Але все це — лише плітки. Бо коли зникає караван чи зникає людина, завжди з’являється нова тінь у юрті самого вождя. Єдність кочових — це не вигадка, це загроза, про яку всі знають, але ніхто не має доказів.

Праворуч від нас тягнулись дикі землі. Формально — наші, але без жодного натяку на людську присутність. Полюванням займаються лише найбільш відчайдушні. Казали, там ростуть трави, які шепочуть у сні, і бродять такі травоїдні, що самі перетворюються на хижаків, коли захищаються.

Ми заглиблювались у ліс. Перші промені ранку ковзали по вогкій хвої. Коні дихали важко, але спокійно. Поки що було тихо. Ясон мовчав, але я бачив, як його рука час від часу торкалася до руків’я меча. Зореслав, як завжди, щось насвистував, ніби ми їдемо на весілля. А я сидів і записував у пам’яті кожен поворот, кожну тріщину в корі дерев, кожну тінь, що здавалася не своєю.

Я їхав позаду всіх, даючи собі волю дивитись. Ліс простягався, мов зелений океан, хвилями густого туману й вічної тиші. Крони дерев закривали небо, й лише подекуди крізь листя просочувались золоті промені, мов відлуння сонця, що боязко зазирає в минуле.

Папороті були вище мого коня, з листям, яке нагадувало розпростерті крила дракона. Вони шелестіли, ніби шептались між собою, і я ловив себе на думці, що розумію їхню мову, хоча й не знав, чи це вітер, чи щось більше.

Ми їхали твердим насипом, а з обох боків тяглися м’які болота, що булькотіли й дихали, наче ще живі. Час від часу з глибини виривалося пузирчасте "буль", і над поверхнею зависав важкий, кислий дух торфу й гниття.

Комахи тут були такі, що викликали острах. Не ті, що пищать біля вуха. А ті, що тінню пробігають по твоєму полю зору й змушують інстинктивно шукати меча. Бабки з розмахом крил у пів метра літали над папоротевим покривом. Один жук, що повз стовбуром, мав панцир, мов бойова броня, і розміром був з мою долоню. А ще якась потвора зависла над болотом — наче величезний комар з голкою, що могла б проколоти навіть шкіру вепра.

Запах тут був терпкий, прілий і живий — суміш рослин, вологи, грибів і ще чогось… як запах старої книги, яку відкрили вперше за тисячу років.

Я відчував, що ліс нас бачить. Мовчки стежить. І пам’ятає.

У болотах час від часу виднілись велетенські змії. Вони ковзали під шаром мулу, показуючи лише фрагменти тіла, — то частину ребристої луски, то чорнуватий хребет із химерними наростами. Видовище було моторошне: ніби самі трясовини ворушилися від дихання старих чудовиськ. Хотілось якомога швидше полишити цю місцевість.

Нарешті ми вийшли з вогкого краю, і перед нами відкрилась така картина, що я аж зупинив коня: ніби голубе море розлилося серед дерев.

Увесь простір, скільки сягало око, був укритий квітами небесного кольору. Вони зливалися в одну суцільну ковдру цвіту — ніжну, холоднувато-прекрасну. Ми їхали повільно й мовчки, бо ніхто не хотів порушити чарів цієї картини.

Та квіткова казка лишилась позаду. Попереду знову простяглись хащі з високих папоротей і гігантських дерев. На їхніх товстих, гіллястих пагонах звисали довгі червоні плоди, подібні на витягнуті гарбузи або ж гронові лози. Їх було так багато, що дерева виглядали немов прикрашені яскравими стрічками.

Милош зупинив колону.

— А тепер давайте трохи перепочинемо і перехопимо цих достиглих плодів, — сказав він, зістрибуючи з коня.

— А вони не отруйні? — насторожено запитав Ясон. — Я таких не те що не їв, я їх навіть ніколи не бачив.

— Та не хвилюйся. Якби були отруйні, хіба я пропонував би? — всміхнувся Милош. — Вони солодкі, з м’якушем як у дині.

Він спритно зрізав один плід, потім ще один і ще. За кілька хвилин біля його ніг уже лежала купа довгастих червоних фруктів. Один він розрізав навпіл, і я побачив ніжну золотаву м'якоту із дрібними темними зернятами.

— Цього повинно вистачити всім, — мовив Милош. — А те, що залишиться, заберемо в дорогу.

Я взяв один із плодів, що лежали на тканині, надломив — і з нього одразу потік духмяний сік. Запах був незвичний: щось між медом, свіжими травами й димом від вогнища. Я обережно надкусив.

Смак… Смак був ніби створений самими Богами. М'якота танула в роті, мов сонце в воді. Солодка, з легкою кислинкою, вона освіжала, наче джерельна вода після спекотного полудня. І водночас зігрівала — зсередини, як ковток доброї медовухи, тільки без важкості.