Розділ 3 Мандрівка

2055 рік від Різдва Христового.

Наступного дня опублікували інформацію про останні наукові відкриття. Але то були ще не всі новини. До Землі прямувала велетенська комета. За оцінками вчених, вона мала врізатись у планету через три роки.

— Що за подарунки долі? — подумав Сергій. — Невже це кінець?.. Впевнений, вчені щось придумають. Часу ж у нас вдосталь. У будь-якому разі я прочитаю хоча б три книги.

888 рік від створення миру над Великою Війною.

Мені завжди подобалося вести записи про життя, про красу природи й різних звірів. Тому батько подарував мені велику книгу. Та у селі я був обмежений — річкою й невеликою рибою. Ми жили на рівнині. Люди займались скотарством, риболовлею, полюванням на ведмедів, оленів і єдинорогів. Єдинороги були схожі на коней, але вдвічі більші, з довгими й гострими, мов шаблі, іклами.

Ми вирощували кукурудзу, картоплю, овочі та фрукти. Та моє серце жадало мандрів. Очі прагнули побачити повну картину світу, а руки — перенести цю картину чорнилом на папір. Може, колись хтось знайде мої оповідання у бібліотеці і йому стане цікаво дізнатися, як я жив і які пригоди пережив.

Тому я пішов по благословення.
Це був теплий вечір. У хатинах уже мерехтіли тіні від свічок. Десь у траві комахи наспівували сонні акорди серенад. Зайшовши до хати, я побачив, як за столом сиділи батьки й розмовляли з сусідським ковалем Ясоном. Краєм вуха почув, що вони домовлялися про доставлення партії зброї, яку Ясон майстрував майже місяць.

Діло в тому, що у мого батька є кінна ферма — єдина на все село. І багато повозок. Взагалі на нього працює чимало людей: обробляють поля, розводять коней, яких він потім продає королю. А як потребують обставини — залишає в селі, для кінноти. Так уже склалося, що наше село лежить на самому кордоні з Махат’янськими землями — і виконує оборонну роль. У нас є казарми, фортеця, мечники, лучники й кіннота.

Поки я лежав і чекав, поки закінчиться розмова, сон, не попередивши, здолав мене.

Наступного ранку я прокинувся ще до того, як Геліос вийшов на прогулянку блакитним полем. Батько, як завжди, вже порався в конюшні, годував худобу.
Я побіг до нього, дорогою послизнувся на коров’ячому лайні й гепнувся на спину.
— Ха-ха-ха-ха! Синку, обережніше, рогатий скот наставив багато пасток. Ану йди переодягайся.
— Батьку, перш ніж я піду, дай сказати.
— Ну, кажи вже.

Він так на мене подивився... ніби відчував, що скоро пташеня полетить із гнізда.

— Ти мене всьому навчив. Подарував життя. Прийняв у сім’ю. Я тебе люблю, батьку, і поважаю.
Але я дивлюсь на цю здоровенну книгу, яку ти мені подарував, і бачу — порожні сторінки. Озираючись навколо села, я розумію, що ці листи пропадуть намарно.
Тож дозволь мені, батьку, піти в подорож — за далекі ріки, за високі гори, за квітучі поля, за дрімучі ліси. Хочу обійти весь світ і описати його так, як мені серце співає.

Він стежив за тим, як рухаються мої губи, ніби не слухав, а читав мене, як відкриту книгу.

— От ти й подорослішав, сину... А говориш так, як птах пісню співає. І я тебе люблю, сину.
Слухай уважно. Завтра на світанку Ясон вирушить до Армандену на трьох повозках. З ним поїдуть вершники — охоронятимуть вантаж. Сьогодні ти вибереш собі коня і завтра вирушиш верхи з Ясоном. З тобою буде твій брат, Зореслав.
Нещодавно прийшов королівський наказ: Зореслав має вступити до королівської гвардії й служити на благо нашого королівства.

Батько вимовляв кожне слово з гордістю й печаллю.
Зв’язок між нами всіма був великий. Він розумів, що так має бути — та батьківського, люблячого серця не обдуриш.

Він продовжив:

— А ти, сину, пообіцяй мені, що житимеш в Армандені й навчатимешся у Гвідона — аж до свого вісімнадцятиріччя.
— Ого, батьку... Це багато.
— Пообіцяй. Лише тоді моє серце буде спокійне. Тим паче — тобі буде що описати. Ми з Гвідоном виросли разом, він із нашого села. Я з ним про все домовлюсь — він тобі багато чого покаже. Адже наші землі — не аби які великі.
— Добре, батьку... Обіцяю.

Наступного ранку ми повантажили три повозки.
Навантажили їх мечами, щитами, наконечниками для стріл і списів — і вирушили в дорогу.

Та не встигли ще й виїхати з села, як я почув за спиною знайомий голос. Хтось біг, здіймаючи пил, і кричав нам услід:

— Говіндадас! Зореслав! Почекайте мене!

Я озирнувся.

— Божедара? Що трапилось?

Вона ледь переводила подих, очі сяяли:

— Я їду з вами в місто. Батько благословив мене на подорож із тобою.

Не чекаючи відповіді, вона застрибнула на одну з повозок — так легко, ніби завжди мала бути з нами.
І ми вирушили разом — у напрямку міста Арманден, назустріч новим землям і незнаним дорогам.

По дорозі до міста ми проїжджали різні села, але в них не зупинялись.
Їхати до Армандену — три дні. Зупинки були розписані заздалегідь.

Перша — фортеця Сумління, що стоїть на торговому шляху з Махат’янополісу до Армандену.
Друга — фортеця Бук, при дорозі від Центрального Дрімучого лісу. Там, на роздоріжжі, шляхи розходяться в різні боки світу — і в сам ліс, що безкрайній і темний.

На всіх великих дорогах, що ведуть до міста, стоять оборонні споруди. Сторожа. Фортеці. Кожна зі своїм обличчям і правом сили.

Дорога була спокійна, без перешкод.

Ми наблизились до першої фортеці. Шлях проходив між двома пагорбами.
Ворота — з товстих дерев’яних балок, скріплені широкими дошками та обшиті металевими смугами, що лягали поперек, на всю ширину. Вони кріпились до кам’яної арки, вкопаної в схили по обидва боки. Над аркою — виступи під лучників. Там стояла варта.

Холми слугували природним укріпленням, яке було важко подолати. Тому єдиний шлях через ворота, які ще називали ворота велетнів, через те, що вони височіли над і так високими холмами.

Коли ми зайшли нас зустрів командувач фортеці — Бранослав.