Розділ 2 Розповіді Добромисла

Сергій почав читати. Всі слухали уважно — навіть миші, навіть комахи. Здавалось, сам час зупинився, щоби почути його голос.

Я — Говіндадас. Мені п’ятнадцять років, і я мрію мандрувати світом, записуючи все, що бачу й відчуваю, аби чорнило пам’ятало мене і мої мандри. Можливо, хтось буде натхненний моєю історією.

Живу я в родині рибалок. Батька звати Добромисл, матір — Любомила. У мене є сестра, старша на два роки, — Божедара, і брат — Зореслав, йому щойно виповнилось двадцять. Хоча ми й не зв’язані кров’ю, я вважаю їх своєю справжньою родиною. Мені більше ніхто й не потрібен.

Батько навчив мене всього.
Читати, писати, в’язати сіті, ловити рибу й полювати. Битися й перемагати у бійках. Дивитися страху просто в очі. Саме він розповів мені про цей світ і про мене самого — адже я зовсім не такий, як люди в нашому селі. У них світла шкіра, а в мене — синя.

Батько каже, що це через моє походження. Що я — не місцевий, а дитя іншої землі, землі Махат’янів. А зараз я живу серед Арманденців, у селі Малосонне, де мій батько — староста.

Він розповів, що зараз 888 рік від створення миру над Великою Війною, тією самою, в якій усі чотири народи воювали між собою майже двісті років. То одні мали перевагу, то інші. Ще півстоліття — і ніхто б не вижив.

Махат'янів було найменше, але вони були найрозвиненішими й надзвичайно розумними.

На момент Великої Війни ними правила мудра королева Арджуна. Саме завдяки її зусиллям — і зусиллям її війська — вдалося зупинити кровопролиття. Вона змогла здобути контроль над Арманденцями та Давад’янами.

Вершени втекли в гори, але з часом повернулися з дипломатичною місією, бо Арджуна сказала так:

"Я розділю землі між усіма порівну — відповідно до їхніх потреб і початкового розташування. Чотири народи світу говоритимуть однією мовою та житимуть у злагоді й мирі. Земля в нас одна, а навколо — лише океан. І ніхто не знає, що там, по той бік океану. Але всі знають, що знаходиться під нашими ногами."
Тому, дипломатичним шляхом, Арманденці, Махат’яни, Давад’яни й Вершени уклали мир і розділили землі. А найбільшу територію в самому центрі світу зробили нейтральною. 
На нейтральних землях дозволено було полювати, рибалити, збирати плоди — за єдиної умови: не ступати з лихим наміром на чужу територію. Відвідувати інші землі можна було, торгувати — також, але мир тримався на вірі, мов на нитці, що легко рветься. Бо мир — це не стіна, а подих. Ледь порушиш — і він зникає.

Я часто розпитував батька про все, що не дає мені спокою, — і він ділився знанням. Казав, що ми живемо на великій планеті, яку мудреці нарекли Старша Матір, бо вона — мати всьому, що дихає, росте і думає. Світило, що дарує нам день і тепло, має ім’я Геліос. А в небі кружляють три луни, як вартові над нашим світом.
Найбільша з них зветься Місяць. На її поверхні, є ліси, звірі, ріки й навіть море, яке видно з землі у ясну ніч. І хоч вона здається безлюдною, в давнину наші предки відкривали портали туди. Колись, у часи великої магії кристалів, були ворота між світами — до інших планет, до самих глибин неба.
Але волхви побачили сни. Сни страшні й пророчі. В тих видіннях Місяць був охоплений тінню, мов прокляттям. І волхви, охоронці рівноваги, заборонили людям ступати туди. Не ловити здобичі. Не торкатись тієї землі. Вони сказали: «Що ми побачили у снах, не має статися наяву». 

2055 рік від Різдва Христового.

— Це неймовірно… Невже справді такий світ колись існував на Землі?.. — Сергій на мить зупинився, протер очі.
— Якби не історія з кристалами, я б ніколи не повірив. Але ми ж бачили все на власні очі, — мовив колега.
— Та не зволікай, читай далі! — не витримав один із науковців.
— Не підганяй… Дай хоч трохи прийти до тями. Ви тільки уявіть собі — Місяць із морями та лісами… з атмосферою… зі своїм життям… І він ще й обертався навколо своєї осі... Оце так дива…

— Треба заявити про знахідку світові, — запропонував хтось.
— Обов’язково заявимо. Але… завтра. А сьогодні… я волів би продовжити.

888 рік від створення миру над Великою Війною.

Друга, середня луна звалася Мая. Колись вона була найчарівнішою з-поміж трьох сестер. Це був світ квітів і вічнозелених лісів, де з одного боку текли тихі річки, а з іншого здіймався сивий гірський хребет зі сніговими шапками, що торкались небес.

Коли Мая поверталася до планети своєю квітучою стороною, перед очима мешканців Старшої Матері розкривались такі пейзажі, що серце завмирало. Здавалося, квіти — як полки кольорового війська — вели між собою велику битву за володарювання над землею. Жовті кольори межували з синіми та фіолетовими, утворюючи химерні візерунки. Червоні поля вели запеклу боротьбу з білими, помаранчевими й коричневими ланами. Це була жива казка. Казка, якої вже немає.

Тепер Мая — мертва брила. Вона втратила атмосферу, втратила себе. Колись чарівний світ перетворився на холодний уламок, який з шаленим гуркотом обертається навколо власної осі.

Причина? Колосальна комета, що вдарила в її серце. Від того удару все живе було стерте в порох. Атмосфера зникла. А саму луну почало крутити так, ніби вона стала колесом забутої карети богів...

Третя, найменша луна, найближча до Старшої Матері, звалась Смарагд. Вона не знала суші — лише безкраї води вкривали її тіло. Смарагдовий океан мерехтів у сяйві Геліоса, і щоночі, коли вона здіймалась над світом, її хвилі відбивали сонячне світло, розливаючи по небу зелено-золоті відблиски. І тоді на землі народжувались тіні — не темні, а живі, мов духи самого космосу.

Про волхвів нині лише шепочуть вітер і легенди. Їх більше немає серед живих. Вони загинули у битвах, захищаючи баланс світу, та залишили по собі сліди — у міфах, у шепоті старих дерев, у рядках пророцтв, вирізьблених у камені.

І ось ще одна оповідь, яку я почув від батька — про ті часи, коли кристали ще співали.
У сиву давнину, коли зорі сяяли яскравіше, на землю зійшли прибульці — сиво шкірі люди, звані Амокешами. Вони були жерцями з далекої планети, яку називали Дара. Їхнє слово було мудрим, а знання — глибоким. Вони поділилися із волхвами знанням про зоряну систему, у якій, за їхніми словами, налічується тринадцять світів. Лише два з них були заселені людьми: наш — Старша Матір, і їхній — Дара.