Розділ 1 Знахідка

Попередження про авторське право

Усі права захищено. Цей текст є інтелектуальною власністю автора. Будь-яке копіювання, відтворення, поширення, переклад або використання фрагментів без письмового дозволу автора заборонене та є порушенням Закону України «Про авторське право і суміжні права», а також міжнародного законодавства. Порушення авторських прав тягне за собою цивільну, адміністративну та кримінальну відповідальність.

Розділ 1

Розділ 1 Знахідка
2055 рік від Різдва Христового.
Сергій займався археологією в археологічному центрі України, розташованому в Харківській області. У його житті було чимало цікавих відкриттів, але остання знахідка стала новим етапом у розумінні доісторичного життя.

Через зміни клімату на планеті повністю розтанули льодовикові щити, і в Антарктиді відкрилася зовсім інша картина. Українська археологічна спільнота виявила печери, які простяглися на багато кілометрів. Георадарні дослідження показали, що в деяких місцях їхня глибина сягала сотні метрів.

Запустивши зонд, вчені з’ясували: печери майже повністю заповнені водою. Протягом досліджень вдалося потрапити лише на перший рівень, що знаходився на десятиметровій глибині. Там, серед перших кімнат і переходів, відкрили шлях до нижчих рівнів, що зберігали ще більше таємниць.

— Мені потрібен гідравлічний костюм і балони з киснем, — сказав Сергій, вже нестримно бажаючи зануритись у незвідані води й дослідити хоч якусь кімнату власноруч.

— Ти не боїшся якихось підводних істот? — запитав колега.

— Не думаю, що там хтось великий міг вижити стільки років, — відповів Сергій.

— А якщо це якась невідома змія? Краще залишимо перший прохід зондам.

— Добре, вмієш ти вмовляти, — погодився Сергій, відчуваючи легку тривогу, коли уявляв майбутнє занурення.

Зонди було запущено. Це були невеликі роботи, схожі на зменшені підводні човни — близько метра завдовжки та дев’яносто сантиметрів у діаметрі. Вони мали примітивні маніпулятори: лапи з трьома плоскими пальцями, здатними щось схопити, а також лазерні різаки, бури й невеликі вантажні відсіки.

Загалом було виявлено вісім повноцінних рівнів — з кімнатами, довгими залами, а подекуди й чимось, що нагадувало склади. Чому «нагадувало»? Бо ці приміщення відрізнялися від звичайних кімнат. У них зберігалися різноманітні знаряддя: скам’янілі мечі, щити, списи та луки, дерев’яний посуд... І, головне — старовинна скриня. Один із зондів зумів розкрити один із них і виявив усередині дорогоцінне каміння та метали. Команда була шокована знахідками. Виникла потреба дістати все це на поверхню й провести аналіз.

На восьмому, останньому рівні, зонд виявив спуски у великі зали, в підлозі яких були пробурені рівні отвори діаметром тридцять сантиметрів. Припускалося, що це могли бути системи подачі води.

Аж раптом зонд ХА-2390, або, як його ще називали, Квантик, передав незвичний сигнал. На екрані з’явилося зображення: масивна кам’яна брила, що повністю загороджувала прохід у глухому куті одного з коридорів. Її поверхня була гладкою, без жодної тріщини — ніби її навмисно вмонтували туди, щоб щось стримувати.

Але найбільше вражав центр валуна — там, мов серце каменя, пульсував рожевий кристал. Його форма була ідеальною — ромбоподібна, з точними гранями, що переливалися у світлі прожектора. У ширину — тридцять п’ять сантиметрів, у висоту — сімдесят. Він світився слабким, майже живим світлом, яке мерехтіло, ніби реагувало на присутність зонда.

У командному центрі запанувала тиша. Монітори ловили кожен рух, кожен піксель.

— Це... схоже на щось штучне, — тихо пробурмотів один із дослідників.

— Або... щось, що не мало бути знайдене, — відповів інший.

Сергій відчув, як холод пробігся спиною. У нього з'явилось дивне відчуття — ніби зонд не відкрив шлях далі, а... потривожив чиюсь межу.

— Треба вирізати кристал лазером, підняти його на поверхню, а брилу підірвемо, — пролунав голос за спиною Сергія.

Сергій різко розвернувся.

— Ти глузд втратив? — його голос був спокійний, але очі блиснули. — За такі ідеї я тебе відстороню й відправлю у відпустку. Підірвемо? Печера ж може обвалитись!

Він був щиро здивований: як такий недалекоглядний підхід міг з’явитись у когось з команди?

— Вибачте… Не подумав, — зніяковіло буркнув колега.

— В одному я з тобою згоден, — продовжив Сергій, переводячи погляд на монітор. — Кристал справді треба вирізати лазером і підняти на поверхню. Але брилу — повільно й точно розрізати. Жодних підривів.

Зонду негайно передали команду. Робота почалась.

Цілу годину Квантик обережно розрізав кристал, глибоко занурюючи лазерне лезо в камінь. Навколо вирізу з'являлися тонкі струмені пари, які змішувалися з водою. Коли останній зріз було завершено — усі приголомшено застигли перед моніторами.

У ту ж мить, щойно кристал відділився від брили, він наче розчинився в воді — без спалаху, без звуку, ніби його ніколи й не було. По поверхні брили миттєво пішли глибокі тріщини, і вона осипалася на сотні дрібних уламків.

У залі запанувала мертва тиша. Усі мовчки дивилися один на одного, очікуючи, поки пил сяде і коридор знову стане видимим.

Нарешті пил осів. Квантик повільно оглядав приміщення.

— Нічого... Порожньо... — передавав він зображення на монітор, а Сергій зі своєю командою напружено вдивлялися в екран.

— Є! Ось воно! Назад! Ні, не туди — он у куті! Ви це бачили?! — голос Сергія прорвав тишу. Емоції переповнювали кожного з присутніх.

У самому куті стояла велика скриня. Але не такий, як усі попередні. На стику кришки й корпусу, мов замок, виблискував зелений кристал. Ніби сам предмет охороняв себе, замкнений без ключа.

В наметі, де перебувала команда, запала гнітюча тиша. Вона накотилася так раптово, що здавалося — повітря стало важчим, а кров у венах застигла.