Розділ 1 Знахідка

2055 рік від Різдва Христового.
Сергій займався археологією в археологічному центрі України, розташованому в Харківській області. У його житті було чимало цікавих відкриттів, але остання знахідка стала новим етапом у розумінні доісторичного життя.

Через зміни клімату на планеті повністю розтанули льодовикові щити, і в Антарктиді відкрилася зовсім інша картина. Українська археологічна спільнота виявила печери, які простяглися на багато кілометрів. Георадарні дослідження показали, що в деяких місцях їхня глибина сягала сотні метрів.

Запустивши зонд, вчені з’ясували: печери майже повністю заповнені водою. Протягом досліджень вдалося потрапити лише на перший рівень, що знаходився на десятиметровій глибині. Там, серед перших кімнат і переходів, відкрили шлях до нижчих рівнів, що зберігали ще більше таємниць.

— Мені потрібен гідравлічний костюм і балони з киснем, — сказав Сергій, вже нестримно бажаючи зануритись у незвідані води й дослідити хоч якусь кімнату власноруч.

— Ти не боїшся якихось підводних істот? — запитав колега.

— Не думаю, що там хтось великий міг вижити стільки років, — відповів Сергій.

— А якщо це якась невідома змія? Краще залишимо перший прохід зондам.

— Добре, вмієш ти вмовляти, — погодився Сергій, відчуваючи легку тривогу, коли уявляв майбутнє занурення.

Зонди було запущено. Це були невеликі роботи, схожі на зменшені підводні човни — близько метра завдовжки та дев’яносто сантиметрів у діаметрі. Вони мали примітивні маніпулятори: лапи з трьома плоскими пальцями, здатними щось схопити, а також лазерні різаки, бури й невеликі вантажні відсіки.

Загалом було виявлено вісім повноцінних рівнів — з кімнатами, довгими залами, а подекуди й чимось, що нагадувало склади. Чому «нагадувало»? Бо ці приміщення відрізнялися від звичайних кімнат. У них зберігалися різноманітні знаряддя: скам’янілі мечі, щити, списи та луки, дерев’яний посуд... І, головне — старовинна скриня. Один із зондів зумів розкрити один із них і виявив усередині дорогоцінне каміння та метали. Команда була шокована знахідками. Виникла потреба дістати все це на поверхню й провести аналіз.

На восьмому, останньому рівні, зонд виявив спуски у великі зали, в підлозі яких були пробурені рівні отвори діаметром тридцять сантиметрів. Припускалося, що це могли бути системи подачі води.

Аж раптом зонд ХА-2390, або, як його ще називали, Квантик, передав незвичний сигнал. На екрані з’явилося зображення: масивна кам’яна брила, що повністю загороджувала прохід у глухому куті одного з коридорів. Її поверхня була гладкою, без жодної тріщини — ніби її навмисно вмонтували туди, щоб щось стримувати.

Але найбільше вражав центр валуна — там, мов серце каменя, пульсував рожевий кристал. Його форма була ідеальною — ромбоподібна, з точними гранями, що переливалися у світлі прожектора. У ширину — тридцять п’ять сантиметрів, у висоту — сімдесят. Він світився слабким, майже живим світлом, яке мерехтіло, ніби реагувало на присутність зонда.

У командному центрі запанувала тиша. Монітори ловили кожен рух, кожен піксель.

— Це... схоже на щось штучне, — тихо пробурмотів один із дослідників.

— Або... щось, що не мало бути знайдене, — відповів інший.

Сергій відчув, як холод пробігся спиною. У нього з'явилось дивне відчуття — ніби зонд не відкрив шлях далі, а... потривожив чиюсь межу.

— Треба вирізати кристал лазером, підняти його на поверхню, а брилу підірвемо, — пролунав голос за спиною Сергія.

Сергій різко розвернувся.

— Ти глузд втратив? — його голос був спокійний, але очі блиснули. — За такі ідеї я тебе відстороню й відправлю у відпустку. Підірвемо? Печера ж може обвалитись!

Він був щиро здивований: як такий недалекоглядний підхід міг з’явитись у когось з команди?

— Вибачте… Не подумав, — зніяковіло буркнув колега.

— В одному я з тобою згоден, — продовжив Сергій, переводячи погляд на монітор. — Кристал справді треба вирізати лазером і підняти на поверхню. Але брилу — повільно й точно розрізати. Жодних підривів.

Зонду негайно передали команду. Робота почалась.

Цілу годину Квантик обережно розрізав кристал, глибоко занурюючи лазерне лезо в камінь. Навколо вирізу з'являлися тонкі струмені пари, які змішувалися з водою. Коли останній зріз було завершено — усі приголомшено застигли перед моніторами.

У ту ж мить, щойно кристал відділився від брили, він наче розчинився в воді — без спалаху, без звуку, ніби його ніколи й не було. По поверхні брили миттєво пішли глибокі тріщини, і вона осипалася на сотні дрібних уламків.

У залі запанувала мертва тиша. Усі мовчки дивилися один на одного, очікуючи, поки пил сяде і коридор знову стане видимим.

Нарешті пил осів. Квантик повільно оглядав приміщення.

— Нічого... Порожньо... — передавав він зображення на монітор, а Сергій зі своєю командою напружено вдивлялися в екран.

— Є! Ось воно! Назад! Ні, не туди — он у куті! Ви це бачили?! — голос Сергія прорвав тишу. Емоції переповнювали кожного з присутніх.

У самому куті стояла велика скриня. Але не такий, як усі попередні. На стику кришки й корпусу, мов замок, виблискував зелений кристал. Ніби сам предмет охороняв себе, замкнений без ключа.

В наметі, де перебувала команда, запала гнітюча тиша. Вона накотилася так раптово, що здавалося — повітря стало важчим, а кров у венах застигла.

Було вирішено запустити більший зонд, оснащений вантажним модулем, аби обережно дістати артефакт на поверхню. Операція пройшла успішно. Через кілька годин скриня уже була на платформі біля намету.

Він виглядав так, ніби його виготовили щойно — гладка поверхня, жодної подряпини, металічний блиск, неначе ще теплий після викування.

— Я забираю його в Харків на аналіз, — сказав Сергій, не зводячи очей із таємничого об’єкта. — За старшого залишиться Філіп. Все, що ще дістанете, пакуйте і вантажте на літак. Усе має бути в Україні.

— Сергію, якщо дізнаєшся хоч щось — одразу повідом. Добре? — звернувся Філіп, ще не відвівши погляду від скрині.