Глава 4

4

Чутка про те, що Балабуха одбив вільшаницьку парафію од Моссаковського, швидко дійшла й в Чайки до Прокоповичів. Якийсь дяк був у Вільшаниці, заїхав у Чайки й передав звістку Прокоповичці. Отець Степан Прокопович одпочивав у пасіці. Прокоповичка побігла в пасіку, трохи не поперекидала уликів і вскочила в катрагу. Прокопович спав, лежачи на спині й розкидавши руки й ноги. Прокоповичка вбігла, торгнула чоловіка з усієї сили й крикнула на всю пасіку:

— Чи ти знаєш, що сталося? Чи ти знаєш, що діється?

— Га? Що? Де? Пожежа! — крикнув і собі переляканий Прокопович, схопившись і сівши на лавці.

— Чи ти знаєш, що сталося? — крикнула ще голосніше Прокоповичка й вдруге штовхнула під бік чоловіка.

— Що? Церква горить? Дзвони на гвалт! Лізь на дзвіницю! — захрипів спросоння Прокопович.

— Лізь уже ти на дзвіницю та дзвони! Вільшаниця пропала й по цей день!

— Злодії! Хтось украв Вільшаницю! Запрягай коні та доганяй! — плів нісенітницю переляканий спросоння панотець.

— Та перехрестись, та прочуняйся! — зарепетувала Прокоповичка. — Балабуха одбив вільшаницьку парафію од Харитона Моссаковського. Оце тільки заїздив до нас один дяк та й розказував нам про те.

— Та чорт його бери, коли одбив! Про мене нехай пропадає й твоя Вільшаниця, і твій Харитін! Тільки мене перелякала. Я думав, що, може, де-небудь пожежа, — сказав Прокопович.

— От тобі на! От тобі й батько! А що ж тепер робитиме наша Онися? — спитала Прокоповичка.

— Про мене, нехай плаче, нехай скаче! — сказав Прокопович і знов упав на лавку, як сніп.

— Та вставай-бо та давай нам пораду! — крикнула Прокоповичка й сіпнула чоловіка так, що той трохи не покотився під лавку, й ухопився обома руками за свою жінку.

— Одчепись, бо як дам, то й перекинешся! — закричав він сердито, знов сівши на лаві. — Дай мені доспати, а там кричи хоч до вечора.

— Вставай! Он архієрей приїхав! — гукнула Прокоповичка.

— Авжеж! Піддуриш! Піддури свого батька дурного, — сказав Прокопович і перекинувся до стіни та й захріп.

Жінка вже боялася його зачіпати, бо знала, що він спросоння б'ється. Вона пішла в хату до Онисі на пораду.

Онися походжала по світлиці та лузала насіння, неначе нічого такого страшного й не трапилось. Мати примітила байдужний вид. Її взяла злість, що всім байдуже про те лихо, а їй самій прийшлось бідкатись за всіх.

— Походжай, доню, та насіннячко лузай! — промовила Прокоповичка ласкаво, але з отрутою в словах.

— А що ж маю робити? Хіба сяду та буду сльози лити? — сказала байдужним тоном Онися.

— Лучче сядь та плач! — крикнула Прокоповичка.

— Я, мамо, не з таківських, що плачуть, — сказала Онися й все собі походжала та насіння лузала.

— Як не з таківських, то про мене йди заміж за карапишанського дяка, бо тепер попадею не будеш.

— То й піду! Оце велике лихо! Хіба дяк не чоловік?

— Який він чоловік! Будеш цілу зиму боса ходити та горщиком воду носити!

— Аби не дірявий горщик, то й носитиму, — сказала Онися, дивлячись у вікно та лузаючи насіння.

— Хіба ж ти думаєш за його йти заміж? — крикнула Прокоповичка.

— Атож! А хіба що?

— А те, що він попом у Вільшаниці не буде! А яка ж друга громада вибере такого дурня за попа?

— Харитін не дурень. Я його люблю й за його піду заміж, хоч би я навіки зосталась дячихою, — сказала Онися, заглядаючи у вікно.

Якби Онися не дивилась у вікно, а глянула на матір, то мати, може б, стала м'якіша й спокійніша. Байдужість доччина дражнила її.

— То ти підеш за того дяка, за ту чехоню? Ба не підеш! — крикнула мати

— Ба піду й за чехоню! — тихо сказала Онися, здержуючи гнів.

— Ба не підеш, бо ми тебе не оддамо!

— Я й сама піду! Хіба я маленька, щоб ви мене оддавали?

— То ми тобі нічого не дамо. Підеш до його хіба пішки в Карапиші!

— То й пішки піду, — це мені не заважить.

— Пху на того дурного дяка! Та він же обміняв святий хліб, а до тебе й слова не промовив. Ото знайшла розум!

— Тим він мені й сподобався. Якби в його був язик такий довгий, як в мене, я б йому наклала повний віз гарбузів, як вашому академістові. Я й сама наговорю за трьох.

— Як ти йому не накладеш гарбузів, то я йому накладу не то в віз, а в його голову. Бо в його голова така заврозумнішки, як гарбуз.

— І, вже ваше минуло. Не час вам гарбузувати. А я Харитона люблю й більше ні за кого не піду заміж, окрім його, хоч би до мене приїхало двадцять академістів.

Прокоповичка тяжко зітхнула, хрьопнула дверима й знов побігла в пасіку. Отець Степан хріп, обернувши лице до стіни; тільки одна брова стриміла з-за лоба, неначе кінчик котячого хвостика.

Прокоповичка подивилась, боялась зачіпати чоловіка, а тим часом, пробігавшись по садку, трохи прохолола й заспокоїлась. Вернувшись до хати, вона не втерпіла й заглянула в світлицю. Онися походжала по світлиці та все насіння лузала.

— Хто його зна, що це за люди! Той хропе в катразі, а ця насіннячко лузає. Нема їм діла ні до чого. Сама за всіх бігай та клопочись, та й годі, — сказала Прокоповичка вже спокійніше.

— За мене, мамо, не клопочіться. Я сама за себе поклопочусь, — сказала Онися.

Тільки що Онися промовила ті слова, надворі загавкали собаки й заторохтів віз. Онися ще й у вікно не подивилась, а вже впізнала, чий віз заторохтів. Впізнала й Прокоповичка. Моссаковського віз торохтів якось так, неначе зубами клацав.

— Хто то приїхав? — спитала мати з кімнати.

— Вгадайте! — обізвалась, не обертаючись, Онися.

— Певно, карапишанська чехоня, бо віз торохтить, як розбитий горщик! — сказала з злістю Прокоповичка. — Крутись же з ним, бо я не буду коло його панькатись.

Не встигла Прокоповичка сказати ті слова, як двері в світлицю одчинились, і на порозі став Моссаковський в чорному довгому жупані, в пасових чоботях, в широких білих викладчастих комірчиках. Його біле лице аж сяло. Сині очі блищали тихим радісним світом. Під його пахвою біліла паляниця.