Розділ 15.

Екран телефона блимав синім світлом безжальної загрози. Гучна, пульсуюча музика «Persona Non Grata» злітала під стелю технічної зони, але для Яни цей звук став глухим, наче вона опинилася під водою.

​Вона швидко відійшла вглиб коридору, за залізні двері, де хоч трохи згасав звук басів. Серце шалено калатало, але пальці звично, суто по-старостівськи, натиснули кнопку прийому. Вона вдихнула, вирівняла поставу, наче стояла перед кафедрою, і притиснула слухавку до вуха.

​— Алло, слухаю.

​— Доброго вечора, Яно, — пролунав у телефоні ідеально поставлений баритон Сергія, особистого помічника посла Бєльського. Того самого, який супроводжував Аркадія Бєльського під час його раптового й грізного візиту до університету. — Вибачте за пізній дзвінок у суботу. Це Сергій, з приймальної Аркадія Васильовича.

​— Доброго вечора, Сергію, — Яна змусила свій голос звучати рівно, трохи втомлено, як і належить студентці, що загрузла в навчанні. — Щось сталося? Щось із нашим проєктом для Савченка?

​— Ні, з проєктом усе добре, Аркадій Васильович ознайомився з першою частиною. Питання щодо вашого напарника. Справа в тому, що Адріан не відповідає на прямі дзвінки батька вже понад три години. Офіційний водій повідомив, що залишив машину біля гуртожитку, але в кімнаті хлопця немає. Оскільки ви є старостою і його безпосереднім куратором по кейсу... Аркадій Васильович зараз перебуває на офіційному прийомі, але дуже занепокоєний. Випадково не знаєте, де Адріан?

​Яна заплющила очі. За стіною Ріан якраз виходив на приспів — його хрипкий, емоційний вокал пробивав навіть залізо дверей. Стрім дивилися сотні тисяч людей. Карина Власова в чаті могла будь-якої миті кинути нове підозріле повідомлення.

​Часу на роздуми не було. Потрібно було грати ва-банк.

​— Знаю, Сергію, — спокійно відповіла Яна, міцніше стиснувши телефон. — Адріан у бібліотеці Антоновича.

​На тому кінці дроту повисла коротка, недовірлива пауза. Дипломати не вірять на слово — вони аналізують інтонації.

​— У бібліотеці? В суботу о сьомій вечора? — в голосі помічника прорізався легкий скепсис. — Мені здавалося, у вашого курсу сьогодні вільний час.

​— Якби ж то, — Яна майстерно додала в голос роздратування, яке зазвичай викликають примхи викладачів. — Професор Савченко вчора ввечері повернув нам першу частину аналітики по Африці на доопрацювання. Сказав, що якщо ми до понеділка не переробимо блок щодо дипломатичних місій, вище «С» ніхто не отримає. Ви ж знаєте Адріана... він не звик отримувати низькі бали. Оскільки у нього в кімнаті галасно — субота все ж таки — я змусила його піти в читальний зал на третьому поверсі. Там закритий архів, телефонний зв'язок майже не ловить, глушать стіни. Я сама щойно звідти вийшла, щоб забрати роздруківки.

​Помічник мовчав. Чути було, як він тихо перегортає якісь папери. Яна майже фізично відчувала, як цей досвідчений чиновник зважує її слова проти звіту водія.

​— Закритий архів, кажете... — повільно промовив Сергій. — Дивно, що він не попередив батька.

​— Сергію, якщо Аркадій Васильович йому зараз зателефонує і влаштує допити посеред підготовки, Адріан просто психане і кине роботу. А у нас на кону рейтинг факультету. Я зараз повертаюся туди з матеріалами. Передати йому щось, коли він вийде в коридор, де є зв'язок? Чи, можливо, попросити його набрати батька через пів години, коли ми закінчимо з текстом?

​Цей тактичний хід — перехопити ініціативу й запропонувати дію — спрацював. Помічник посла, який явно не хотів ставати причиною конфлікту між батьком і сином через навчання, помітно пом'якшав.

​— Ні, Яно, не турбуйте його. Професор Савченко — це серйозно, Аркадій Васильович оцінить таку наполегливість. Нехай Адріан набере батька вже завтра зранку, з готовим результатом. Дякую за допомогу. Ви зразкова староста.

​— Навпаки, це моя робота. Гарного вечора.

​Яна скинула виклик і притулилася потилицею до холодної стіни. Її всю трясло від внутрішнього напруження. Вона щойно збрехала помічнику посла. Якщо Бєльський-старший вирішить відправити туди охорону для перевірки — це буде катастрофа не просто університетського масштабу. Це буде фінал для них обох.

​Вона глибоко вдихнула, намагаючись повернути обличчю свій звичний вираз, і штовхнула двері назад до технічної зони.

​На моніторі режисера якраз показували фінальний акорд треку. Ріан стояв на краю сцени, важко дихаючи. Його сорочка прилипла до тіла, хаотичне волосся закривало очі, а софіти створювали навколо нього німб із диму та світла. Стадіон під ним ревів, скандуючи: «Пе-рсо-на! Пе-рсо-на!»

​Він виграв свій головний бій на сцені. Але він ще не знав, яку ціну за цю перемогу Яна щойно заплатила за лаштунками.

​Адріан розвернувся, передав гітаристу знак і впевненим, розмашистим кроком рушив за лаштунки — прямо туди, де стояла вона.