Розділ 5.

Четвер мав бути спокійним днем, але в університеті міжнародних відносин «спокій» — це лише ілюзія перед бурею. Яна Довгань сиділа в деканаті, завіряючи списки на стипендію, коли почула знайомий голос, від якого в коридорі миттєво стихли всі студентські жарти.

​— Я хочу бачити успішність мого сина особисто. Професоре Савченко, сподіваюся, Адріан не змушує вас червоніти?

​Яна завмерла. Вона впізнала цей голос. Аркадій Бєльський, посол із виправкою генерала, стояв біля кабінету декана. Його присутність випромінювала таку важку ауру влади, що навіть стіни, здавалося, стали холоднішими.

​«Адріан... Чорт, Адріан!» — Яна миттю глянула на годинник. 11:30. У Бєльського-молодшого за розкладом мала бути лекція з міжнародного права, але його крісло було порожнім вже третю годину. Сьогодні він мав «вікно» на студії перед вечірнім виступом, і Яна знала — він не просто не в універі, він, ймовірно, зараз стоїть біля мікрофона з розмальованим обличчям.

​Якщо батько зайде в аудиторію і не побачить сина, легенда про «ідеального спадкоємця» розсиплеться. А разом із нею — і гурт, і майбутнє Адріана, про яке він так відчайдушно співав у пісні в навушнику.

​Яна тихенько вислизнула з деканату. Її пальці тремтіли, коли вона відкривала на телефоні базу даних групи. Як староста, вона мала доступ до всіх номерів, навіть тих, які Адріан ретельно приховував.

​Вона набрала номер. Один гудок, другий, третій...

— Довгань? — голос Адріана в трубці був хрипким, на задньому фоні чулися важкі барабани Макса. — Я ж сказав, о 16:00. У мене зараз репетиція, не біси...

​— Замовкни і слухай! — прошипіла Яна, ховаючись за масивною колоною в холі. — Твій батько в університеті. Він стоїть біля кабінету Савченка і збирається перевірити, чи ти на парі.

​Тиша на тому кінці була такою густою, що її можна було різати ножем. Барабани різко стихли.

— Ти жартуєш? Він мав бути у Варшаві до суботи.

— Він тут, Адріане. І якщо ти не з’явишся в корпусі через п’ятнадцять хвилин, твій «Крижаний щит» стане твоєю труною. У Савченка зараз перерва, але наступна пара — його. Він зайде в аудиторію разом із твоїм батьком.

​— Я не встигну... — в голосі Адріана вперше прозвучала справжня, непідробна паніка. — Студія на іншому кінці міста, пробки... Довгань, зроби щось. Будь ласка.

​Яна закрила очі, притискаючись лобом до холодної колони. Вона — ідеальна студентка, людина, яка ніколи не брехала викладачам. Зараз вона збиралася поставити на кін свою репутацію заради хлопця, який вчора назвав її «занозою».

​— Давай, рухайся швидше, а я щось придумаю Ріане, — сказала вона і скинула виклик.

​Вона вбігла в аудиторію №402 за хвилину до того, як там з’явився професор Савченко та пан посол. Яна швидко сіла на своє місце і розклала на столі не лише свій ноутбук, а й... папку Адріана, яку він забув у бібліотеці вчора. Вона також розставила два стаканчики з кавою.

​Двері відчинилися. Савченко люб’язно запросив Аркадія Бєльського всередину. Посол обвів аудиторію поглядом хижака.

— А де Адріан? — голос його батька пролунав як вирок.

​Яна піднялася, вирівнявши спину. Вона відчувала, як серце калатає десь у вухах, але її голос був спокійним і впевненим — справжній дипломатичний протокол у дії.

— Доброго дня, пане посол. Адріан щойно вийшов у медпункт. У нього зранку сильний головний біль, мабуть, через перевтому від нашого спільного проєкту. Він залишив речі й просив передати, що повернеться через кілька хвилин.

​Савченко здивовано підняв брови:

— О, так, вони з пані Довгань готують блискучу роботу. Адріан дуже старається.

​Аркадій Бєльський примружився, дивлячись на папку сина і два стаканчики кави. Яна затримала подих. Секунди здавалися годинами.

— Перевтома? — посол ледь помітно посміхнувся, але в цій посмішці не було тепла. — Весь у батька. Завжди працює до виснаження. Що ж, я почекаю його десять хвилин.

​Яна сіла. Її руки під столом були стиснуті в кулаки так, що нігті врізалися в шкіру. Вона дістала телефон і під столом набрала коротке повідомлення: «У тебе 8 хвилин. Я сказала, що ти у медпункті, бо тебе болить голова. Давай через чорний вхід. Біжи так, наче від цього залежить твоє життя. Бо так воно і є».

​Минуло п’ять хвилин. Савченко щось розповідав послу про реформи в освіті. На шостій хвилині двері аудиторії відчинилися.

​Адріан залетів усередину. Він важко дихав, його волосся було розпатлане, а очі — дикими. На ньому була біла сорочка, верхній ґудзик якої був відірваний. Він виглядав як людина, яка щойно пробігла марафон... або втікала з власного розстрілу.

​— Батьку? — він зупинився, намагаючись вирівняти дихання. — Вибачте, професоре. Мені стало трохи краще.

​Аркадій Бєльський підвівся, підійшов до сина і поклав руку йому на плече. Це був жест власності, а не любові.

— Ти блідий, Адріане. Але я радий бачити, що ти не пропускаєш заняття. Староста сказала, ви надто багато працюєте.

​Адріан кинув швидкий погляд на Яну. В його очах було стільки вдячності й шоку, що вона була змушена відвернутися до вікна.

— Так, — видавив він. — Яна дуже сувора в плані графіків.

​Коли посол нарешті пішов, залишивши аудиторію в стані полегшеного видиху, Адріан повільно опустився на стілець поруч із Яною. Він був мокрий від поту, а його руки все ще тремтіли.

​— Ти... ти збрехала йому, — прошепотів він, не дивлячись на неї. — Ідеальна Яна Довгань збрехала послу.

— Я не збрехала, — відрізала вона, хоча її щоки палали. — Я лише... скоригувала реальність. Якщо ти ще раз підставиш мене так, Бєльський, я сама тебе приб’ю. Мені не потрібні такі стреси.

​Адріан раптом тихо засміявся. Це був нервовий, хрипкий сміх. Він накрив її руку своєю на секунду.

— Дякую, Старосто. Ти щойно врятувала «Persona Non Grata».

— Я врятувала свій проєкт, — сухо відповіла вона, забираючи руку. — А тепер діставай зошит. Протокол порушено, але пара триває.