Розділ 4

Ранок середи почався для Яни Довгань з відчуття липкого неспокою. Вона звикла контролювати все: від кольору своїх стікерів до середнього бала всієї групи, але Адріан Бєльський був змінною, яку неможливо було вписати в жодне рівняння.

​Коли професор Савченко зайшов до аудиторії на першу пару, Яна мимоволі затримала подих, дивлячись на двері. Студенти розсідалися, шурхотіли зошитами, обмінювалися плітками, але крісло поруч із нею залишалося порожнім. Минула хвилина, п’ять, десять. Савченко почав лекцію про геополітичні стратегії, а Яна вперше в житті не записала жодного слова в першій колонці конспекту.

​«Він не прийде, — билося в голові ритмічним молоточком. — Звісно, він не прийде. Зіркові релізи, нічні студії, пафосні друзі... Яка йому справа до кейса з міжнародних відносин?»

​Яна відчувала себе дурепою. Вона дала йому шанс, фактично стала співучасницею його таємного життя, а він просто витер об це ноги. Її репутація, її диплом — усе тепер залежало від хлопця, який, ймовірно, зараз бачив десятий сон після нічного запису.

​Друга пара минула як у тумані. Яна автоматично відзначала присутніх, але її погляд раз у раз повертався до порожнього місця Бєльського. Вона злилася. На нього — за безвідповідальність. На себе — за те, що повірила в іскру щирості, яку побачила в його очах у бібліотеці. До 15:30 вона була готова піти до деканату і вже подумки формулювала доповідну: «Прошу змінити напарника у зв’язку з повною неучастю Бєльського А. В. у навчальному процесі».

​О 15:55 Яна вже сиділа в бібліотеці. Вона навмисно обрала стіл біля вікна, щоб бачити вхід. Хвилини тяглися як розплавлений свинець.

15:58.

15:59.

16:00.

​Яна гірко посміхнулася і відкрила ноутбук, щоб почати видаляти ім’я Бєльського з титульної сторінки проєкту.

— Викреслюєш мене, Старосто? Надто поспішаєш, — пролунав над її вухом хрипкий, знайомий голос.

​Адріан стояв поруч, і від нього знову пахло цією дивною сумішшю енергетиків та нічного міста. Але цього разу він виглядав по іншому. Замість вчорашнього розпачу на його обличчі була зухвала, переможна посмішка. Він був одягнений у чорне худі, капюшон якого був накинутий на голову, наче він намагався сховатися від камер папараці.

Адріан​ без запрошення сів навпроти і, не кажучи ні слова, дістав із рюкзака флешку.

— Тут твій кейс, — він легким рухом підштовхнув її до Яни. — Дванадцять джерел. Аналіз бот-мереж з графіками, які ти так любиш. І навіть висновки, від яких у Савченка потечуть сльози щастя.

​Яна завмерла, дивлячись на маленьку пластикову деталь.

— Ти... ти зробив це? — вона підняла на нього погляд, у якому змішалися полегшення та підозрілість.

— Я ж сказав, що впораюсь. У мене було сорок хвилин між зведенням треку і сном. Виявилося, писати про інформаційні маніпуляції легше, коли ти сам — частина шоу-бізнесу.

Яна​ швидко вставила флешку в ноутбук. Файли відкрилися миттєво. Вона почала скролити текст, і її очі розширювалися з кожною сторінкою. Це було не просто добре. Це було професійно. Глибоко. Цинічно і водночас блискуче.

— Звідки у тебе ці дані? — прошепотіла дівчина. — Тут цифри, яких немає у відкритому доступі.

— Скажімо так, деякі друзі мого батька люблять поговорити за вечерею більше, ніж варто було б, — Адріан відкинувся на стільці, спостерігаючи за її реакцією. — Ну що, я вільний? Чи маю ще вистояти чергу за твоїм схваленням?

​Яна закрила ноутбук. Її гнів не зник, він просто змінив форму. Вона відчувала, що він знову намагається її спровокувати, показати, що він може робити неможливе, не докладаючи зусиль.

— Це хороша робота, Бєльський. Але це не скасовує того, що ти пропустив дві пари сьогодні.

​Адріан раптом подався вперед, скорочуючи відстань. Його очі знову стали серйозними.

— Слухай, Яно. Ми домовилися: я роблю роботу — ти мовчиш. Про пари мови не було. Я не зразковий студент і ніколи ним не буду. Ти отримала свій текст. Наступна зустріч — завтра. А зараз... — він дістав навушники-вкладиші і вставив один собі у вухо. — Зараз я хочу перевірити, чи твоя залізна витримка витримає щось інше, крім лекцій Савченка.

​Він простягнув їй другий навушник.

— Що це? — вона підозріло глянула на дріт.

— Мій «злочин». Трек, який ми вчора писали. Ти ж хотіла знати, заради чого я ризикую дипломом? Слухай.

​Яна вагалася лише мить. Її виховання кричало «ні», але цікавість, яку він так вміло розпалював, перемогла. Вона взяла навушник і вставила його у вухо.

Адріан натиснув «play».

​З перших секунд, коли низький бас Дена вдарив їй у барабанну перетинку, Яна здригнулася. Це не було схоже на ту поп-музику, яку крутили по радіо. Це було щось сире, темне і дуже справжнє. А потім залунав його голос.

​Вона дивилася на Адріана — мажора в худі, який сидів навпроти в бібліотеці, — а в навушнику чувся голос людини, яка благала про свободу. «Мій крижаний щит тріснув навпіл...» — співав він, і Яна раптом зрозуміла, що цей текст — про нього. Про те, як він сидить тут, у цьому університеті, виконуючи чужу волю.

​Музика закінчилася, але Яна ще кілька секунд сиділа нерухомо. Вона відчула, як по шкірі пробігли сироти. Вона повільно витягнула навушник і поклала його на стіл.

— Це... — вона шукала слова, які б не видали її захвату. — Це дуже агресивно.

— Але? — Адріан підняв брову.

— Але тепер я розумію, чому ти так погано спиш, — тихо додала вона.

Хлопець​ мовчав. Вперше між ними не було шпильок чи сарказму. Всього на мить у бібліотечному повітрі зависло щось схоже на розуміння.

— Завтра о 16:00, Бєльський, — нарешті сказала вона, повертаючись до свого ноутбука. — І не забудь другу частину аналізу.

— Слухаюсь, Старосто, — він встав, закинув рюкзак на плече і, вже відходячи, додав: — До речі, тобі пасує цей вираз обличчя. Коли ти не намагаєшся мене вбити, ти майже симпатична.

Адріан​ зник за стелажами раніше, ніж вона встигла кинути в нього ручку. Яна залишилася одна, дивлячись на флешку. Її серце все ще билося в ритмі його пісні, і це лякало її більше, ніж будь-яка перездача.