Розділ 3.

Студія звукозапису «Underground Sound» ховалася в підвалі колишнього заводу на околиці міста. Тут не було мармурових підлог, як у будинку батьків Адріана, чи вишуканих дубових столів, як в університетській бібліотеці. 

Тут пахло розігрітою апаратурою, міцною кавою, дешевою піцою і тим специфічним солодкуватим димом, який завжди супроводжує нічні репетиції. Для Адріана це місце було єдиною точкою на карті світу, де він міг дихати на повні легені.

​Він залетів на студію через сорок дві хвилини після того, як вибіг з бібліотеки. Дипломатичне пальто полетіло на потертий шкіряний диван, а слідом за ним — і строгий піджак. Залишившись у простій чорній футболці, Адріан підійшов до великого скла апаратної.

​За пультом сидів Марк — продюсер і за сумісництвом старший товариш, який колись розгледів у депресивному підлітку-мажорі майбутнього вокаліста. Поруч, на підвіконні, з бас-гітарою в руках сидів Ден — високий, мовчазний хлопець із довгим волоссям та вічним спокоєм на обличчі. Ден був серцем ритм-секції і людиною, яка могла заспокоїти Адріана одним поглядом. За барабанною установкою з паличками в руках уже розминався Макс — енергійний, весь у татуюваннях, чий сміх зазвичай глушив навіть звуки гітарних підсилювачів. Вони грали разом чотири роки, ще з часів, коли виступали в напівпорожніх гаражах. Вони знали Адріана без його золотого пилу. Вони знали його як Ріана.

​— О, з’явився! — Макс крутнув барабанну паличку між пальцями і видав короткий дріб. — Ми вже думали, тебе твій міністерський тато під домашній арешт посадив за те, що ти не ту виделку на обіді використав.

​— Не смішно, Максе, — пробурмотів Адріан, заходячи в ізольовану скляну кабіну. Він одягнув важкі навушники й підійшов до мікрофона. — Давайте писати. Текст у мене в голові.

​Марк кивнув через скло і натиснув кнопку запису. В навушниках зазвучав важкий, тягучий вступ бас-гітари Дена. Це була нова пісня — «Крижаний щит». Вона була про лицемірство, про золоті клітки та про те, як важко тримати спину рівно, коли тебе душить власний статус.

​Адріан заплющив очі. Уся втома після безсонної ночі, увесь гнів на Яну Довгань, увесь страх перед батьком раптом спресувалися в одну щільну грудку в грудях. І коли підключилися барабани Макса, Адріан заспівав.

​Його голос змінився. В університеті він говорив тихо, виважено, трохи ліниво. Але тут, біля мікрофона, його вокал ставав глибоким, хрипким, наповненим майже фізичним болем і тваринним драйвом. Він не просто співав — він випліскував у мікрофон усе те, що йому забороняли говорити на офіційних прийомах. Ден підхопив ритм, його бас вібрував у підлогу, а Макс за барабанами буквально вибивав усю дурницю з голови.

​Вони записали три дублі поспіль без перерви. Коли в навушниках настала тиша, Адріан важко дихав, тримаючись руками за мікрофонну стійку. Чоло було мокрим від поту, але всередині нарешті стало пусто й спокійно.

​— Це було... чортовськи круто, чувак, — почувся в навушниках голос Марка. — Перший дубль іде в реліз. Ти перевершив сам себе. Що з тобою сьогодні?

​Адріан зняв навушники, повісив їх на стійку і вийшов з кабіни. Він упав на диван поруч із пальтом. Макс кинув йому пляшку мінералки, яку Адріан осушив за один ковток.

​— У мене проблеми, хлопці, — глухо сказав він, дивлячись у стелю, де висіли акустичні панелі.

​Ден відклав бас-гітару і повернувся до нього. Його спокійне обличчя стало серйозним.

— Що сталося? Батько щось дізнався?

​— Гірше. Моя староста все знає.

​Макс свиснув, а Марк за пультом повільно повернувся на стільці.

— Яна Довгань? — перепитав Ден. Він знав про неї з рідкісних скарг Адріана на тему «ця заноза знову вимагає конспекти». — Як вона дізналася?

​— Твій дзвінок, Марку, — Адріан кинув злісний погляд на продюсера. — Ти подзвонив, а телефон включився на повну гучність, коли ми сиділи в бібліотеці. Вона почула ім'я «Ріан», почула про лейбл і реліз. А оскільки у неї мізки працюють як швейцарський годинник, вона миттєво склала два і два.

​— Чорт, — Марк потер потилицю. — Прости, малий. Я не знав, що ти біля неї. Але... вона ж не піде з цим до твоїх батьків чи в пресу?

​— Поки що ні, — зітхнув Адріан, запускаючи пальці в скуйовджене волосся. — Вона поставила умову. Ми в парі пишемо науковий проєкт для Савченка. Якщо я закриваю свою частину ідеально і без запізнень — вона мовчить. Якщо ні — вона здає мене з потрохами.

​Макс раптом голосно розсміявся, закинувши голову.

— Оце так поворот! Рок-зірка, перед якою дівчата на концертах втрачають свідомість, тепер у рабстві у ботанічки! Це ж сюжет для комедії, чувак!

​— Завали пельку, Максе, — огризнувся Адріан, хоча в його голосі вже не було справжньої злості. Він звик до специфічного гумору барабанщика.

​— Насправді, це не найгірший варіант, — спокійно зауважив Ден. Він підійшов до столу, взяв шматок холодної піци і відкусив. — Вона могла просто підняти ґвалт. А так... вона дає тобі шанс закрити хвости. Тобі все одно потрібен цей диплом, Адріане. Для твого ж спокою.

​— Мені не потрібен диплом дипломата, Дене! — Адріан різко сів. — Я хочу займатися музикою. Тільки музикою. Ви ж знаєте.

​— Ми знаємо, — тихо сказав Ден, і в його голосі прозвучала глибока підтримка. — Але ми також знаємо твого батька. Якщо він дізнається про гурт до того, як ти отримаєш цей чортів папірець, він знищить «Persona Non Grata». Він перекриє нам кисень, скасує концерти через свої зв'язки і закриє тебе в якійсь закритій школі в Англії чи Швейцарії. Тобі це треба?

​Адріан здувся, як проколота кулька. Ден мав рацію. Його батько, посол Бєльський, не грав у демократію. Він просто знищував усе, що не вписувалося в його план ідеального сина.

​— Вона змусила мене пообіцяти, що я буду в бібліотеці щодня о 16:00, — поскаржився Адріан, згадуючи рішучий погляд Яни. — Щодня! У нас же репетиції, зведення альбому, примірки гриму...

​— Ну, друже, доведеться тобі навчитися користуватися планером, — Макс похлопав його по плечу. — Або... ти можеш спробувати її задобрити. Дівчата люблять увагу. Принеси їй квіти, замов каву.