Розділ 2.

Бібліотека університету була місцем, яке Яна Довгань вважала святинею. Тут пахло пилом віків, старим папером і несміливими надіями студентів, які намагалися не вилетіти з навчального закладу. Для Адріана Бєльського ж це місце було чимось середнім між чистилищем і в’язницею суворого режиму.

​Він сидів навпроти Яни, ледь стримуючи бажання встати й піти. Його коліно ритмічно дрижало під столом, вистукуючи нервовий біт, який не мав нічого спільного з класичними дипломатичними ритмами, які вивчав його факультет. Яна була непохитною. Вона не просто складала план роботи — вона будувала стратегію захоплення світу.

Адріан уже тричі перевірив сповіщення, і кожного разу його пальці здригалися від нетерпіння. Яна, здавалося, навмисно розтягувала кожне речення, детально пояснюючи, чому саме цей звіт про виборчі технології є критично важливим.

​— Бєльський, ти знову не слухаєш, — голос Яни розрізав тишу бібліотеки, як скальпель. — Я пояснюю структуру розділу про «м’яку силу», а ти розглядаєш тріщину на стелі.

​Адріан підвів погляд. Його карі очі, зазвичай сповнені іронії, зараз були тьмяними. Він провів долонею по обличчю, намагаючись змахнути втому.

— Я слухаю, Довгань. М’яка сила, вплив через культуру, формування позитивного іміджу держави. Я знаю це краще, ніж ти думаєш. Мені не потрібен лікбез. Мені потрібно, щоб ми просто закінчили цю паперову тяганину.

​— Для когось, хто «все знає», твої пропуски на лекціях свідчать про протилежне, — парирувала вона, навіть не піднявши голови від записника.

​Адріан хотів відповісти чимось дошкульно-сарказтичним, але не встиг. Його телефон, що лежав на столі екраном доверху, раптом завібрував, а потім видав звук, який у цій тиші пролунав як постріл. Мелодія була різкою, агресивною і абсолютно недоречною для академічного закладу.

​На екрані висвітилося: «Марк (Продюсер)».

​Адріан завмер. Серце пропустило удар, а потім почало битися десь у горлі. Він різко схопив телефон, намагаючись скинути дзвінок, але палець зісковзнув, і випадково ввімкнувся гучний зв’язок.

​— Ріане, де тебе носить, чорт забирай?! — голос Марка, хрипкий від крику та цигарок, заповнив бібліотеку. — Весь лейбл на вухах! Звукорежисер чекає, мінусовка готова, а в нас лише дві години до початку зведення треку! Якщо ти не з’явишся в студії через сорок хвилин, ми зірвемо реліз, і ти будеш особисто пояснювати це інвесторам! Ти мене чуєш, зірко? Це не жарти, хлопче!

​В бібліотеці стало так тихо, що було чути, як десь у коридорі гуде система вентиляції. Бібліотекарка за стійкою повільно опустила книгу, яку читала, і спрямувала свій погляд на їхній стіл.

​Адріан відчував, як кров відливає від обличчя. Він ударив пальцем по екрану, обриваючи зв’язок, і на мить заплющив очі, молячись, щоб це був сон. Але холодний погляд Яни, який він відчув на собі, був надто реальним.

​Вона повільно відклала ручку. Її обличчя перетворилося на маску з криги.

— Ріан? — вона повторила це ім’я, вимовивши його з таким відтінком, ніби воно було чимось нестерпно брудним. — Тебе щойно назвали Ріаном. І щось говорили про «запис вокалу», «мінус» і «зірку».

​Адріан відкинувся на спинку стільця. Його паніка змінилася холодним фаталізмом. Він знав, що виправдовуватися безглуздо.

— Це не те, що ти думаєш, — сказав він, хоча знав, що звучить це жалюгідно.

​— О, я думаю, що це саме те, — Яна подалася вперед, і її очі звузилися. — Ти — той самий співак? Соліст гурту, про який усі мовчать, бо вони бояться батьківських зв’язків чи просто не хочуть визнавати, що їхній колега — розпещений мажор, який вечорами грає в рок-зірку?

​— Я не граю, — Адріан здригнувся, і в його голосі прозвучало щось таке щире й болюче, що Яна на мить замовкла. — Це моє життя, Довгань. Єдине, що належить мені, а не моєму батькові-дипломату.

​— І це дає тобі право прогулювати лекції? — вона не відступала, хоча її тон став трохи менш колючим. — Ти розумієш, що якщо це випливе, тебе відрахують? Твої батьки не зможуть «купити» диплом, якщо ти навіть не з’являтимешся на іспитах.

​— Я впораюсь, — відрізав він.

​— Ні, не впораєшся, — Яна відкинула роздруківки вбік. — Без моєї допомоги ти провалишся на першому ж заліку. І знаєш що? Я не хочу, щоб через твою безвідповідальність страждав мій рейтинг.

​Адріан зібрав речі, кидаючи їх у рюкзак з такою люттю, ніби це були вороги.

— То відрахуй мене. Тобі ж буде легше працювати одній, правда? Менше мороки з «мажором».

​— Ні, — вона схопила його за рукав піджака, зупиняючи. Її пальці були гарячими, а хватка — дивно міцною. — Ми зробимо цей проєкт. Ти отримаєш свій диплом, а я — свою оцінку. Але від сьогодні ти граєш за моїми правилами. Сьогодні ти йдеш на студію, бо я бачу, що ти не заспокоїшся, поки не доробиш цей трек. Але завтра, о 16:00, ти будеш тут. І до того часу ти напишеш той кейс, про який ми домовлялися. Жодних виправдань про «зіркові кризи».

​Адріан дивився на неї, і вперше за весь час він бачив не «старосту», не «цербера», а дівчину, яка була така ж вперта, як і він сам. Це лякало його більше, ніж гнів продюсера.

​— Якщо ти проговоришся хоч комусь... — почав він, але вона перебила його.

​— Мені немає діла до твоїх фанатів чи твого іміджу, Бєльський. Мені потрібен лише наш проєкт. Але спробуй ще раз запізнитися — і я особисто розповім професору Савченку, хто насправді пише пісні «Persona Non Grata».

​Адріан відчув, як куточки його губ мимоволі сіпнулися в напівпосмішці. Вона була неймовірна. Небезпечна, холодна, але неймовірна.

— Добре, Довгань. Завтра о 16:00. Але якщо я засну прямо тут, за столом, — це на твоїй совісті.

​Він підхопив сумку і вийшов із бібліотеки, залишивши Яну наодинці з її роздруківками. Вона повільно видихнула, відчуваючи, як руки дрібно тремтять. Вона щойно отримала владу над головним бунтарем університету, але чомусь це відчуття не приносило радості. Лише передчуття того, що цей семестр буде найдовшим у її житті.