Розділ 1.

Вівторок у Яни Довгань завжди був розписаний до хвилини. 

О 8:00 — подвійна порція еспресо, о 8:15 — перевірка списків групи, о 8:30 — вона вже сиділа на першій парті аудиторії №402, виклавши ручки в ідеальному порядку.

Сьогодні першу пару вів професор​ Савченко. Він був людиною, чий голос міг приспати навіть кавову плантацію, але саме зараз - був підозріло бадьорим.

— Отже, панове майбутні дипломати, — він поправив свої окуляри, — фінальний проєкт семестру. Робота в парах. Тема: «Інструменти маніпуляції в публічній дипломатії». Списки я склав сам, щоб уникнути вашого... фаворитизму.

​Яна напружилася. Вона сподівалася потрапити в пару з Олегом — він хоча б знав різницю між ГАТТ і СОТ.

— І так, Довгань та Бєльський, - прозвучало з уст професора як вирок.

​Яна закрила очі і глибоко вдихнула. Бєльський. Адріан «золота дитина» Бєльський. Людина, чиє крісло зараз було порожнім, як і його обіцянки прийти на модульний контроль.

​— Його немає, професоре, — сухо відрапортувала Яна.

— Як завжди, — зітхнув Савченко. — Але робота має бути спільна. Не буде проєкту — обоє підете на перездачу. А ви добре знаєте, я не люблю ставити «автомати» тим, хто не вміє працювати в команді.

​Перша пара для Яни минула в стані тихої люті. Коли почалася друга, двері аудиторії повільно відчинилися.

​Адріан Бєльський не зайшов, а ввалився на пару. Волосся, зазвичай ідеально зачесане назад, зараз жило власним життям. Під очима залягли тіні такої глибини, що в них можна було сховати бюджет невеликої країни. Він навіть не зняв сонцезахисні окуляри, хоча в коридорі було похмуро.

​Від хлопця не пахло алкоголем. Від нього пахло енергетиками, дешевим димом нічного клубу та втомою.

​— Ви запізнилися на годину, пане Бєльський, — відчеканив Савченко.

— Технічні проблеми з... транспортом, — голос Адріана був хриплим, наче він усю ніч кричав у мікрофон.

​Він вибрав місце поруч із Яною, важко впавши на стілець.

— Привіт, Старосто, — пробурмотів він, навіть не дивлячись на неї. — Дай списати те, що цей старий дід тут наговорив.

​Яна повільно повернула до нього голову.

— Списати? — її голос був небезпечно тихим. — Бєльський, ти щойно став моїм квитком на перездачу з предмета, який він нам читає. Ми в парі маємо написати проєкт на тридцять сторінок. Дедлайн через два тижні.

​Адріан нарешті зняв окуляри. Його очі були червоними від недосипу. Він подивився на Яну так, ніби вона була другорядною проблемою в його дуже складному графіку.

— Слухай, Яно... чи як там тебе. Просто напиши свою частину, а я заплачу за те, що ти напишеш мою. Просто назви суму. Мені зараз реально не до міжнародних маніпуляцій. У мене... голова розколюється.

​— Суму? — Яна відчула, як щоки починають палати. — Знаєш що, Адріане? Можеш купити собі нову машину чи лояльність декана, але мої мізки не продаються. О 16:00 ти будеш у бібліотеці з ноутбуком і без свого мажорного пафосу. Ми будемо працювати разом.

​Адріан болісно поморщився від її голосу.

— О 16:00 я буду спати, — відрізав він. — Давай завтра.

— Ні. Сьогодні. Або я йду до Савченка і прошу викреслити тебе з пари через «профнепридатність». Подивимося, що скаже твій батько, коли дізнається, що його сина вигнали з університету через його лінь до навчання.

​Бєльський завмер. Згадка про батька подіяла на нього як крижаний душ. Він нарешті сфокусував погляд на дівчині. Вона була серйозною. Дуже серйозною. І це було для нього проблемою.

​— Ти справжня заноза в одному місці, Довгань, — процідив він.

— Я твоя єдина надія отримати цього року диплом, Адріане, — Яна сказала це так, ніби тільки вона могла вирішити його долю в універі.

Адріан​ здригнувся, але промовчав.

Бібліотека університету зустріла його тишею та запахом старих книг, який Адріан терпіти не міг — він асоціювався у нього з кабінетом батька та задушливими очікуваннями.

​Яна вже на нього чекала. Вона сиділа за дальнім столом, обкладена роздруківками так, ніби будувала фортецю. Годинник на стіні показував 16:05. Вона методично постукувала ручкою по столу, відраховуючи кожну секунду його відсутності.

​Коли Бєльський нарешті з’явився, він виглядав трохи краще, ніж зранку, але все одно нагадував людину, яка щойно вийшла з епіцентру шторму. Він поставив на стіл велику бляшанку енергетика та два пакети з горішками й шоколадними батончиками.

​— Запізнився, — не вітаючись, констатувала Яна.

— На п’ять хвилин, Довгань. Це називається «академічна затримка». — Адріан з гуркотом відчинив бляшанку. Пшикання енергетика пролунало в тиші бібліотеки як постріл.

— Тут заборонено їсти, — вона зиркнула на шоколадки так, ніби це була контрабанда.

— Мені потрібен цукор, щоб мій мозок не вимкнувся прямо на твої роздруківки, — він сів навпроти і виставив вперед долоню, перериваючи її майбутню лекцію про правила. — Слухай сюди. У мене є рівно пів години. Потім я йду. Тож викладай свій список що конкретно я маю зробити, щоб ти від мене відчепилася?

​Яна повільно глибоко вдихнула, намагаючись не зірватися.

— Пів години? Бєльський, цей проєкт розрахований на двадцять годин інтенсивної роботи.

— Значить, ти дуже швидко говориш, а я дуже швидко записую, — він витягнув телефон і відкрив нотатки. — Давай чітко по пунктам.

​Яна витягнула зі стопки паперу аркуш, на якому вже все було розписано її ідеальним почерком.

— Добре. Раз ти такий зайнятий «важливими справами», ось твій мінімум: