новела

Зорі плавно пливли за склом ілюмінатора зоряної станції. Дівчина сиділа на невеличкому підвіконні, її бронзове волосся закривало ліву частину обличчя, ховаючи печаль у очах. Їй здавалось, останній тиждень повторюються один за однім, нові розкопки, знахідки, нещасний випадок, травма коханого. Вона ще ніколи не почувала себе так погано, такою безпорадною, усе що вона могла, так це чекати та сподіватися. По коридору пронісся сталевий стукніть, ритмічний, наче хтось йде. Зараз це не мало значення. 

– Ти як? Що лікарі кажуть?

Дівчина перевела погляд на знайомий голос. Зак, брат її чоловіка, який мав дуже консервативні погляди на життя. Задавалося він тремтів, від страху або холоду, якій час від часу гуляв по коридорам станції.

– Виолна, скажи хоча б щось.

Дівчина вперше почула жалобу в голосі Зака, але вона не могла відповісти, просто на просто казати нічого. Або життя, або смерть, лікарі іншого не казали. Виола неспішно перевела погляд назад на зіркі, зараз, вона бачила тільки в них спокій та заспокійливе. Вона перестала слухати Зака, чи ще когось, тому і не поміти як прийшов Моркс, робот з штучнім інтелектом який працював в них. Виола та її коханий дуже цінували Моркса, в першу чергу за його знання та швидкий аналіз знахідок. Зак не долюблював роботів, особливо після інциденту на планеті Сігундус-Прайм, де розум роботів зламали та влаштували різню. Тоді мужчина був на Сігундус-Прайм, разом з нареченою, через тиждень мала бути весілля. Його врятували військові, а кохана зникла безвісти, не вдалось знайти навіть рештки тіла.

Двері операційної відчинилися, з кімнати вийшов чоловік, сивих років. Його похмуре обличчя казало само за себе. Хворий помер на столі, так й не приходячи до тями. Виола тихо встала з підвіконня, її погляд став крижаним, втративші останню іскру життя.

– Лікарю, що з Хройдом?

Моркс задав питання, відповідь якого не бажала чути Виола. Вона дивилась скрізь лікаря, операційну, де вже прибирали прибори та тіло вмерлого.

– Тільки не роби турботливий вигляд, що ти можеш відчувати?!

– Я штучний інтелект, якій так само рос та вчився як и ти. Мені відомі почуття людей. До того ж, Майлз був моїм другом.

– Другом? Ти робот, машина. Ти не можеш ні відчувати, не дружити.

– То, що я робот, не заважає мені заводити друзів.

– Ага, усіляких дурнів.

Слова Зака звучали грубо, здавалось він просто не бажав чути Моркса. Його впертість могла зрівнятися тільки з його зв’язки, які не раз допомагали отримати дозвіл для вивчення катакомб загиблих рас. В свою чергу, Моркс завжди був ввічливим и чемним, навіть намагався подружитися за Заком. Що разу спроби розбивалися об стіну нерозуміння та упередженості. Виола не бажала знову чути сварку між ними, тому поспішила покинути медичний відсік.

Дівчина сиділа на ліжку, двері її кімнати були наглухо зачинені, вона не бажала бачити хоча б когось. Кришталеві сльози струмком текли по щокам дівчини, виблискуючи в тьмяному світлі. На полу валялась розбита рамка, з фотографією Виоли та Майлза, яка так нагадувала о минулих днях, таких приємних, та болючих. Дівчина піджала свої колінна, її душу розривала скорбота. Глухий крик відчаю та болі заполонив кімнату, не здатний покинути холодних стін.

Наступного дня, коли ще червоне сонце не зійшло, та всі мирно спали в своїх кімнатах. Виола забрала своє спорядження, та відправилась у трикляті катакомби, їй хотілось скоріше закінчити ці розкопки, та покинути цю планету. Дівчина йшла по старим коридорам, зробленим з чорного мармуру. Проходячи повз обладнання, вона дивилась на їх показники, роблячи помітки в своєму планшеті.

Опинившись перед ще не вивченим коридором, Виола почала клацати на вимикач ліхтаря. Він був вже доволі старий, тому часто барахлив.

– Нарешті!

Вигукнула дівчина, коли ліхтар нарешті запрацював и ярке світло розігнало морок. Але радість швидко заглушилась металевим скреготом, десь там, в ділі тунелю.

– Моркс? Це ти?

Невпевнено запитала вона в порожнечі. Відповіді не було, як й скреготу. Вона зробила невпевнений крок у перед, і ще один. Виола йшла по темничному коридору, стіни якого були виписані дивними ієрогліфами, які їм ще не доводилось зустрічати. Дівчина неспішно підійшла до одного з символів, який злегка мерехтів бордовим. Воно так й тягло до себе. Виола вже тягнулась до ієрогліфу, вона відчувала таємничий холод, який із ходив від них. Шаги з глибин катакомб, який нагадував скрегіт металу, відволік дівчину. Вона відступила на пару шагів, водячи ліхтариком з боку в бік, вона намагалась знайти того, кому належали ці звуки.

– Виола, ти тут?

Механічний голос, який роздався з заду, на мить налякав дівчину. Їй здавалось серце вискочило з грудей.

– Моркс! Не треба так лякати! Стара ти бляшанка.

Вилаялась дівчина, поклавши долоню на грудь. Тяжко видихаючи, вона підійшла до старого робота.

– Вибач, не хотів тебе налякати. Я зміг дізнатися про ці катакомби. Вони належали древній цивілізація, яка перенесла свій розум в машини. Це колись був їх ковчег, десь тут, під нашими ногами, покоїтися цілий народ. Вони очікують пробудження від довгого сну.

Моркс розповідав новину з таким захопленням, навить на мить здалось, що в його очах блиснула іскра. Він розвернув свій планшет до дівчини, прогортаючи сторінки та зображення з перекладом текстів, які вони знайшли пару днів тому. Виола підійшла до робота, вона сама не могла повірити в написаному. Узяв планшет до рук, вона з захопленням почала вивчати історію зруйнованої цивілізації. Але знову металевий скрегіт привернув увагу. Дівчина з деякім полегшенням видохнула, коли і Моркс звернув увагу на таємничий звук. Вона не почала сходити з розуму, і це вже її радувало.

– Краще ходимо звідси.

Запропонував робот, а Виола і не стала заперечувати, краще повернутися у табір, де є хоча б якась охорона, а коли всі прокинуться, повернутися та дослідити все. Пропустив подругу в перед, Моркс зупинився на міть в дверному отворі. Він обернувся назад, і побачив в далі, контури силуету. Хто б то не був, він зник як тільки на нього звернули увагу.