1. Харі (частина для ознайомлення)

— Привіт, Харі, — привітався працівник, що заходив до ліфта.

Харі кивнув у відповідь і натиснув кнопку на пульті. Двері повільно зачинилися, механізми звично натягнули троси, і кабіна рушила до зазначеного поверху.

Сьогодні був звичайний робочий день — один з багатьох у нескінченному графіку. Він вже й не пам’ятав точно, скільки років працював ліфтером. Іноді йому здавалося, що ще немовлям він натискав кнопки та оглядав механізми кабіни. «Ахерон енд Стікс Корпорейшн» вважалася найстарішою компанією, і вся будівля належала їй. Сотні поверхів, безліч персоналу та нескінченні натовпи відвідувачів щодня курсували вгору-вниз.

Ліфт був просторий, але іноді людей набивалося занадто багато і це дратувало Харі. У таких випадках не завжди вдавалося отримати чайові від усіх. Тому він навмисно зволікав із відкриттям дверей, придивляючись до тих, хто виходив на черговому поверсі. Більшість неохоче розставалися з грошима, але траплялися й такі, хто робив це легко. Він розумів і тих, і інших — але гроші є гроші.

Персонал чайових не давав, але працівники верхніх поверхів іноді пригощали його цукерками, а співробітники нижніх інколи могли поділитися цигарками. Лише там дозволялося палити, і під час невеликих перерв чи після зміни вдавалося викурити свою «здобич».

Цього разу пригощань не було. Харі помітив, що пасажир нервував: мабуть, їхав на нараду і обмірковував промову. Його імені Харі не знав, але міг заприсягтися, що більшість співробітників були ніби на одне обличчя: однаковий стиль одягу в кожному департаменті. Основних відділів було два, плюс охорона та обслуговувальний персонал, до якого належав і він.

Ліфт відчинився, і пасажир вийшов. Харі зачинив за ним двері. Сьогодні пасажирів було мало, бо на календарі одне з різдвяних свят. За його спостереженнями, після таких свят гостей завжди бувало більше.

Кілька тижнів тому йому довелося разів двадцять возити повну кабіну людей. Група футбольних фанатів прилетіла чи то з Лондона, чи то з Парижа. Напідпитку натовп голосно обговорював гру, але Харі не любив футбол. Він не розумів, навіщо кілька людей ганяються за одним м’ячем, і тим більше не розумів тих, хто зриває голос, спостерігаючи за цим, а потім влаштовує бійки. Але фанати виявилися щедрими на чайові, і це трохи зменшило його роздратування.

На табло заблимала лампочка виклику. Кілька натискань і ліфт попрямував до нового пасажира. Двері відчинилися. На порозі стояв повний чоловік років шістдесяти в спортивному костюмі. Він важко дихав і бурмотів щось про те, що забув замовити смокінг на вечір. Лише після цього Харі помітив хлопчика років п’яти. Той із цікавістю оглядав кабіну, іноді кидаючи погляди то на ліфтера, то на свого супутника.

Перевіривши перепустки, Харі натиснув кнопку потрібного поверху. Коли двері відчинилися, чоловік обернувся й запитав, чи правильно приїхав. Харі ще раз глянув на перепустку і кивнув. Пасажир змахнув піт із чола, ступив у гарячий морок коридору й замість чайових передав ліфтеру клаптик паперу.

Харі зачинив двері та глянув на листочок. Це був лотерейний квиток: «Національна лотерея. Джекпот. Головний приз — 1 мільйон».

— Цікаво, —  подумав він. — Що можна купити за мільйон?

— А мені батьки Джека подарували, — раптом сказав хлопчик.

Харі здригнувся. Пасажири рідко до нього зверталися, хіба що персонал іноді перекидався парою фраз.

— Джек — це мій пес. Він дуже розумний, але ще маленький. Як мені здалося, ганяючись за пташкою, він забіг сюди. Ви не бачили Джека?

Харі спробував згадати, чи бачив собаку.

—  Ні, знаєш, давно не бачив собак.

— Шкода… Джек мій друг. Мені його подарували на Різдво вчора, і я не знаю, куди він міг подітися. А у вас є друг?

Харі замислився. За багато років він не думав ні про що, крім роботи й чайових.

— Ні, у мене немає друга, — відповів він. — Немає часу, та й де його знайти з такою роботою?»

— А хочете, я буду вашим другом? Це ж так цікаво — мати друзів!

Харі не знав, що відповісти. Вперше за довгий час його думки зайняло щось інше, крім ліфта.

Раптом кабіна сіпнулася, заблимали лампочки. Ще один поштовх і світло почало гаснути. Харі поглянув на панель. Засвітилася лампочка повернення. Він машинально натиснув кнопку, і ліфт попрямував до холу. Двері відчинилися. Харі жестом показав хлопчику, що час виходити.

Хлопчик озирнувся:

— А як вас звати? Я ж маю знати ім’я свого нового друга!

Десь біля входу почувся радісний гавкіт.

Харі довго вдивлявся в силует хлопчика, що майже розчинився у світлі гірлянд, і вперше за багато років ледь усміхнувся.

На перехресті вже зібралися роззяви, миготіли машини поліції та швидкої допомоги. Двері останньої відчинилися, і на вулицю вийшов парамедик зі задоволеною усмішкою. Скориставшись моментом, Джек вскочив усередину і миттєво опинився в обіймах хлопчика. Весело виляючи хвостом, він обережно поклав йому на живіт зім’ятий папірець, облизав обличчя й гавкнув кілька разів. Хлопчик погладив пса й розгорнув листочок. «Національна лотерея. Джекпот — 1 мільйон», а нижче дрібним почерком значилося: «Від твого друга Харона».

_______________________________________________________________________________________