Епілог | Терапія на краю світу

Брайт мовчки сів за стіл, розглядаючи мене своїми великими очима. Сьогодні він мав напрочуд гарний вигляд. Парадний чорний китель, причесане довге волосся та дивний аромат парфумів, що нагадував мені суміш озону та кави. Ми ніяково поїдали торт, який виявився дійсно приголомшливо смачним. Якби ще не величезна назва «Прощання космічного бовдура», яка була старанно виведена почерком Гідеона на коробці… Відчуття, ніби він хотів, щоб цей напис було видно навіть із відкритого космосу.

— Твій мобусіанець, як завжди, — Брайт зручніше вмостився на стільці та посміхнувся. —  Одного прекрасного дня він пустить мене на поживні елементи й приготує собі обід з них. В превентивних цілях. 

— Так, Гід сьогодні перевершив себе, — пробурмотіла я. — Він сказав, що ти маєш страждати від спогадів про цей смак усю експедицію.

—  Не переймайся, я й без того страждатиму, —  знизав він плечима, перш ніж відламати перший шматочок і простягнути до моїх губ. —  Мені жахливо не вистачатиме твоєї компанії поруч. Але то таке… Краще розкажи мені, як ти себе почуваєш? 

—  Рана затягнулася, більше не болить, —  спокійно відповіла йому без краплі лукавства. —  Лікарі казали, що все добре. 

— Ти зрозуміла про що я, — м’яко перебив він, перехиляючись через стіл та скорочуючи відстань між нами, щоб стиснути мою долоню у своїй. Я відвела погляд на вікно, тільки б не дивитися в його очі. — Я бачив, як ти дивишся на підлогу в кабінеті. Як смикаєшся від гучних звуків.  

— Це просто... наслідки, Брайт. Минув лише тиждень. Психіка — це не двигун, її не можна просто перебрати за ніч і замінити зношені деталі.

— Саме про це я і кажу, — його голос став ще тихішим, майже інтимним. — Послухай мене, будь ласка, Лін. Немає нічого поганого в тому, щоб звернутися за допомогою, коли це потрібно. Навіть найдосконаліші зорельоти іноді потребують сервісного доку. Ти не мусиш тягнути все це самотужки. 

— Це каже мені капітан, який не хотів марнувати час на терапію два роки підряд? — Брайт криво посміхнувся, зануривши свою ложку в торт. Він підняв на мене очі — в них не було ні краплі його звичного нахабства. Тільки гола, знезброювальна чесність. 

— Я дійсно не особливо визнаю психологів, — підтвердив він. — Але я визнаю тебе. І я бачу, що тобі боляче. Й це те, що розриває мені серце більше, ніж будь-яка відмова двигунів. І я ненавиджу те, що мушу залишити тебе зараз.

Тиша, що наступила після цих слів, була настільки густою, що її можна було різати ножем. Ми сиділи, тримаючись за руки над наполовину з’їденим тортом, і в цю мить увесь величезний, небезпечний Всесвіт стиснувся до розмірів цієї маленької зали. Я ніколи не любила прощатися з людьми. Ні з батьком. Ні з пацієнтами. Ні з особливими для мене істотами. Це завжди було важко та…виснажливо. А я не хотіла, щоб спогади про цей день були сумними. 

— Воно й на краще, — спробувала змінити тему. — Мінус один пацієнт. Буду більше відпочивати та займатися своїми справами. Головне, щоб ніхто настрій не псував. 

— Навіть якщо зіпсує, я залишив з Доміре тобі стратегічні запаси шоколаду в офісі, —  він поважно відкусив величезний шматок торта, ледь не вимазавши свій ідеальний парадний китель. — Тепер у тебе сто з гаком причин дожити до наступного дня та нікого не прибити. Я підрахував: якщо їсти по одному батончику  щоразу, коли ти захочеш мене придушити за те, що я не виходжу на зв’язок через перебої в туманностях, то якраз вистачить до мого повернення.

— …щоб розвинути цукровий діабет? — я засміялася від такої витівки та заправила неслухняне пасмо волосся за вухо. — Ти божевільний.

— Я сертифікований бовдур, ти що, забула? — він підійшов ззаду, обережно поклавши руки мені на плечі. — Маю відповідати своїй репутації, аж поки ти мене не вилікуєш. 

— І як ти собі це уявляєш? — скептично здійняла брови. — Пропонуєш мені писати тобі голосові повідомлення? 

Від однієї згадки про Слоу-Мо я здригнулася. Якщо ще Брайту доведеться писати голосові, я точно зійду з глузду. І потім жоден лікар мене не врятує. Певно він також був ідентичної думки, тому що його обличчя теж кривилося від відрази, викликаючи у мене посмішку. 

— Помилуй, Еверлін. Голосові повідомлення винайшли якісь схиблені істоти, які хотіли довести до інфаркту своїх родичів. Краще пиши мені листи, а я  обіцяю тобі бути найзразковішим пацієнтом у всій галактиці. Буду писати тобі такі детальні звіти про свій стан, що ти благатимеш мене зникнути десь в астероїдному поясі. 

— Не благатиму. Я просто швидко читатиму поміж рядків, — по дитячому надула свої щоки. — Дивись, щоб я не почала виставляти тобі рахунки за дистанційні консультації. А то збанкрутієш швидше, ніж щось заробиш. 

— Зате я буду щасливим, — він став майже серйозним, хоча іскорки сміху все ще танцювали в глибині його зіниць. 

Чоловік на мить замовк, вдивляючись у моє обличчя, ніби намагаючись закарбувати кожну рису, кожну тінь моєї посмішки у своїй пам’яті. Його рука ніжно ковзнула по моєму волоссю, заправляючи неслухняне пасмо за вухо. Він подивився на годинник, а потім встав з-за столу,  нахилився і м’яко обійняв мене на кілька секунд. 

— Мені час йти. Хлопці вже зачекалися… До зустрічі на наступному сеансі терапії, Еверлін! — мовив він, віддаючи мені жартівливу військову честь.  — Обіцяю не запізнюватися!

— Якщо запізнишся, отримаєш в ніс, — розсміялася у відповідь, згадуючи нашу першу зустріч. — Іди, тебе вже дійсно зачекалися. Й так не знаю, як вони наважилися відпустити тебе перед відправленням. 

— Ці бовдури мене взагалі хотіли перев’язати святковою стрічкою для тебе. 

— Випиши їм замість мене премію, — розсміялася, уявляючи на голові Брайта величезний блискучий бант. О це був би подарунок. — Гарного польоту вам.

Брайт востаннє всміхнувся та розвернувся до виходу. Його кроки лунали впевнено, хоча я помітила, як він на мить затримався біля дверей, ніби перевіряючи, чи вистачить йому кисню за межами цієї зали. Двері «Чумацького шляху» тихо зачинилися за ним, залишаючи після себе лише ледь вловимий аромат озону та кави.