Епілог | Прощання космічного бовдура

Яскраве світло падало на стіл. Я сиділа в “Чумацькому шляху” та дивилася у величезне вікно за яким виднілися зорі. Десь поруч стояв за плитою Гідеон та пританцьовуючи готував мені вечерю. Сьогодні в меню була порція “солодких сліз” із мого улюбленого морозива з дитинства. А ще, пончики з яблучною начинкою, які він назвав “божественні чорні діри”, через шоколадну глазур. 

Смішно, але за останні два тижні ми добряче поповнили різноманітність його меню та моїх панічних приступів. Якщо раніше мене до серцевого приступу доводили лише нахабні люди, то тепер до них додався й Гід, котрий смажив картоплю. Варто було йому кинути її на розпечену поверхню, як олія вибухнула гучним, тріскучим шкварчанням, змушуючи мене смикатися від страху та згадувати той жахливий вечір.  

Серце неприємно стислося, вибиваючи з легень залишки повітря. У вухах знову задзвеніло, як у ту саму секунду, коли Брайт натиснув на гачок. Я бачила перед очима лише тінь бластера і відчувала холод металу біля своєї скроні. Паніка, наче чорна нафта, почала заливати розум, сковуючи м’язи. Я знову стала хапати повітря ротом, стискаючи рукою горлянку аби сповільнити дихання. Така собі терапія, але принаймні вона хоча б допомагала.

— Еверлін? — голос Гідеона пробився крізь пелену жаху, наче далекий радіосигнал і я сором’язливо опустила долоні вниз, щоб не лякати його своєю реакцією.  Гідеон стояв біля плити з лопаткою в руці, та занепокоєно розглядав мене.  — Все добре? 

— Так... — мій голос прозвучав трохи хрипко, тому я відкашлялася і спробувала посміхнутися. — Так, просто задумалась. 

Гідеон кивнув, хоча я знала, що він мені не повірив. Він бачив це занадто часто, щоб не впізнати ознаки посттравматичного шоку. Але він був достатньо мудрим, щоб не наполягати на розмові. Тому я зробила ще один глибокий вдих, відчуваючи, як пульс у скронях поступово вщухає. Тіні минулого неохоче відступали в кутки пам'яті, залишаючи після себе лише легке тремтіння в пальцях.

— Картопля майже готова, — сказав він, повертаючись до плити, але цього разу його рухи стали плавнішими, обережнішими. — Брайт обіцяв зайти перед відльотом. Я приготував для вас величезний шоколадний торт, щоб ви могли побалакати в затишній атмосфері та попрощатися. 

— Дякую тобі, — тільки й вимовила, відпиваючи  ще один ковток холодного какао, намагаючись вгамувати залишки примарного присмаку крові в роті. 

Гідеон, помітивши, що мої пальці нарешті перестали вибивати чечітку об край столу, розвернувся всім корпусом і вперся руками в кухонну стійку. Його обличчя, зазвичай доброзичливе й трохи комічне через постійні плями борошна, зараз виражало суміш праведного гніву та істинного розчарування.  Відчуття, ніби в його мобусіанській голові зараз щонайменше вибухала наднова, що він так занепокоєно підбирав слова. І що на нього напало?

— Знаєш, Еверлін, — почав він, вимахуючи лопаткою, наче диригентською паличкою, — твій Брайт — рідкісний бовдур. Не просто капітанський екземпляр у блискучій формі, а сертифікований галактичний бовдур найвищої категорії.

— Це ти про що? — я ледь помітно посміхнулася, відчуваючи, як тепло кав’ярні нарешті почало відігрівати промерзлі пальці. 

— Про його нахабну роботящу пику! — буркнув Гідеон, кидаючи лопатку на стіл. — Я поділився з ним тобою! Я власноруч вручив йому твоє серце в лікарні й довірив турботу про тебе, а він що? Він зібрався чкурнути зі Старлайту! Та ще й разом із ним! Оцим своїм “Титаніумом”, що жере паливо швидше, ніж я поїдаю “солодкі сльози” в моменти депресії! Безсовісний оріонець!

Він так кумедно вимовив слово “оріонець”, наче це було найгіршою лайкою в цілій галактиці, що я не втрималася і тихо засміялася. Але Гід не вгамовувався. Він драматично схопився за голову й мало не вдарився об лампу під стелею. Але вчасно зрозумів, що та не витримає його мобусіанської величі й зробив крок в бік. 

— Він мав осісти тут! Побудувати котедж на сорок п’ятому рівні, завести плантацію з кактусів. А він малює траєкторії в іншу галактику. Бовдур!

— Ти теж не кращий, — підколола я його, відчуваючи, як до мене повертається звичний грайливий настрій. — Сказав, що віддав моє серце йому в руки, а сам що? Тобі не здається, що ти занадто легко розпоряджаєшся моїми почуттями для істоти, яка ледь наважилася запросити на вечерю дівчину? Й те, лише тому, що їй стало цікаво, що таке пончики. 

— Я дію виключно в інтересах науки та загального щастя! — заявив він, повертаючись до плити. — Мої пончики — це фундамент, на якому тримається психіка цієї станції. І якщо я вирішив, що Брайт підходить для зберігання твого серця, значить, так воно і є. Просто він ще не навчився поводитися з настільки крихкими вантажами.

— До речі, про серця... — я нахилилася вперед, підперши підборіддя рукою. — Як твої справи з Пейн? Ти так завзято критикуєш чужі стосунки, а сам що?

— Пейн... — він промовив її ім’я так м’яко, що я мимоволі згадала, як виглядає космос перед самим світанком зірки. Його рухи стали напрочуд замріяними, й він почав надзвичайно акуратно викладати картоплю на тарілку. — Пейн значно краще. Твоя порада їсти з нею з однієї миски подіяла. 

— Я рада за вас, — щиро відказала, згадуючи посмішку на її обличчі, яку побачила нещодавно. Гадаю, після смерті Хіта, її постійний страх став відступати. 

— А я який радий, що її заінтригували мої пончики.. Але!  — Гід виставив вгору вказівний палець. — Я не хочу поспішати з нею. У нас зараз... як би це сказати... високоякісні стосунки!

—  Це як? —  підняла брову, чекаючи на чергову порцію його фірмової логіки.

— Ось так! — відказав він, ставлячи переді мною тарілку з картоплею, яка пахла просто божественно. — Наші стосунки засновані на високомолекулярній кухні та першосортному морозиві! Це найміцніший фундамент у Всесвіті. Ми вчора дві години обговорювали ідеальну густину ванільного соусу. Це було… Так  інтимно, що я відчув себе найщасливішою істотою на цій станції.