Розділ №39. Гучний постріл

Темрява в коридорі здавалася настільки  густою, що тиснула на легені, заважаючи зробити бодай один повноцінний подих. Залізна хватка Хіта Файтона тримала мене в заручниках власного страху і я відчувала кожним міліметром шкіри холодний метал бластера, що втискався в мою скроню. Він дихав мені в потилицю — переривчасто, з якимось хворобливим азартом. Ніби смакував саме відчуття цієї переваги, яку йому давала зброя. 

— Тихше, лікарю, — просичав він, і я відчула, як холодний метал сильніше втулився в шкіру, поки він готувався до зустрічі з небажаним гостем. — Зараз ми побачимо, наскільки дороге це миле обличчя.

Кроки Брайта стихли біля самого порогу щитової. Світло його ліхтаря розітнуло темряву, але Хіт вправно сховався за моїм плечем, виставляючи мене вперед як єдину перешкоду між собою і смертю. До горлянки підступила нудота. 

— Еверлін? — голос Брайта змінився. У ньому більше не було тієї м’якості чи роздратування через мою мовчанку. Він став сталевим, низьким, небезпечним. Промінь ліхтаря вихопив наші силуети, і я нарешті побачила  холоднокровне обличчя Брайта. — Ви цілі? 

— З нею все добре, — посміхнувся Хіт, перш ніж додати, — поки що. 

— Що ви робите, — коротко кинув Брайт. — Тут купа камер і єдиний вихід. Для чого було вдиратися в офіс психотерапевта? 

— Мені треба ключ від її боксу. От і все,  — Хіт видав нервовий смішок, ще сильніше притискаючи мене до себе. Я відчула, як край бластера боляче втиснувся в шкіру. — Ви двоє добряче мені підпсували плани на  медовий місяць з моєю коханою дружиною. Тому я зовсім не проти зіпсувати ваші плани на життя. Кидай зброю, або я розфарбую ці стіни мізками твого улюбленого лікаря. 

— Добре, — спокійно відповів капітан,  повільно розтискаючи пальці. Важкий бластер з глухим металевим дзвоном упав на підлогу щитової. Разом із моїм серцем. — Тобі потрібні ключі від її боксу? Гадаю, що вони в рюкзаку на її робочому столі. Принести?

— Я не настільки вже й дурний, капітане. Ми підемо туди разом. Ведіть, Брайте,  — Хіт почав штовхати мене вперед, не спускаючи з прицілу. —  Приємно працювати з істотою, яка все розуміє з першого разу, правда ж, Еверлін? Ваш коханець гарно кумекає. 

Іронічні слова проповзли повз мої вуха, поки я намагалася зрозуміти, що ж робити далі. Брайт не був дурним чоловіком. Він знав, що у подібних випадках краще давати злочинцю все, що він хоче аби зберегти життя полонених. Аж поки… аж поки не з’явиться влучний момент для рішучого кроку. Тому я з якимось панічним очікуванням вдивлялася у найменші його рухи, щоб не проґавити правильну мить. 

Темні коридори станції здавалися нескінченними лабіринтами. Кожен звук, кожен шелест вентиляції змушував Хіта смикатися, і я відчувала, як його палець на гачку тремтить від напруги. Він був на межі зриву і коли ми нарешті дісталися мого офісу, Хіт зірвався та штовхнув мене до столу. 

— Діставай! Швидше! — закричав він на весь офіс. — А ти не смій смикатися. Я все одно встигну пристрелити одного із вас швидше ніж ти щось зробиш. 

Мої пальці тремтіли так сильно, що я заледве зуміла розстебнути блискавку рюкзака. Тканина здавалася грубою, неслухняною, а металевий бігунок — крижаним. Хіт стояв за моєю спиною, його важке, нерівне дихання обпікало мені шию. Я відчувала кожну вібрацію його тіла: він був наче натягнута струна, що ось-ось лусне, забираючи нас усіх із собою в небуття.

— Ну! Де вони?! — гаркнув він, і дуло бластера знову боляче вп’ялося мені в скроню. Я зажмурилася на мить, намагаючись вгамувати нудоту, що підкочувалася до горла. У голові пульсувала лише одна іронічна думка. Дарма я жартувала з Доміре про смерть на робочому місці. 

— Знайшла, — прошепотіла я, зриваючись на хрип.

Я повільно витягла руку, тримаючи ключ двома пальцями. Хіт вирвав його з такою силою, що мало не вивернув мені зап’ястя. Його очі маніакально заблищали під тьмяним світлом офісних ламп. На мить він відволікся, жадібно оглядаючи здобич, перевіряючи маркування на карті, але хватка на моєму плечі не послабшала ні на йоту. Він знову притягнув мене до себе, використовуючи як живий щит, і приставив зброю до моєї голови.

— Розумна дівчинка, — просичав він, ховаючи ключ у кишеню куртки. — А тепер ми вийдемо звідси так само тихо, як і зайшли. Капітане, до вікна! Живо!

Брайт стояв непорушно, за кілька метрів від нас. Його постать здавалася висіченою з темного каменю. Обличчя залишалося абсолютно спокійним, майже байдужим, але я бачила, як під шкірою на його щелепах ходять м’язи. Він не дивився на Хіта. Його погляд був прикутий до мене — прямий, пронизливий, наповнений якоюсь дивною, холодною впевненістю.

Хіт почав озиратися навколо, гарячково шукаючи щось поглядом у кабінеті. Його зіниці бігали по полицях із книгами, по моєму робочому кріслу, по терміналу. Він шукав підступ, шукав інший вихід або просто заспокоював свою параною. Я дивилася на Брайта, майже не кліпаючи. Його губи ледь помітно ворухнулися. Один раз. Другий. Без жодного звуку, лише ледь помітна артикуляція: «Сядь». Моє серце пропустило удар. Хіт якраз потягнувся лівою рукою до кишені, ще раз перевіряючи, чи надійно схований ключ, і на мить відвів погляд від Брайта, зосередившись на якійсь тіні в кутку кімнати.

Я не роздумувала. Я просто вимкнула інстинкт самозбереження, який наказував завмерти, і різко, всією своєю вагою, обвалилася вниз. Мої коліна підігнулися, я буквально рухнула на підлогу, відчуваючи, як дуло бластера ковзнуло по моєму волоссю, втрачаючи опору об скроню.

В ту ж саму частку секунди повітря в офісі немов вибухнуло. Брайт, чиї руки ще мить тому здавалися порожніми, одним рухом вихопив з-за пояса, прихований під курткою, запасний бластер та натиснув. Гучний постріл розітнув тишу кабінету, відбиваючись луною від стін. Спалах світла на мить засліпив мене. Слідом ще кілька гучних пострілів, які пронеслись коло мене, обпалюючи болем руку. Я навіть не встигла усвідомити, що відбувається, як зверху на мене звалилося тіло, притискаючи ще більше до підлоги.