Розділ №38. Жест доброї волі

Решту дня я провела в стані якогось дивного заціпеніння. Думки про Брайта, наче нескінченний метеоритний потік літали по колу та ніяк не хотіли залишати мій розум. Я намагалася зосередитися на електронних картках пацієнтів, на їхніх історіях, але перед очима все одно спливав текст повідомлення: "Мені просто подобається проводити з вами свій вільний час". Це було так не схоже на капітана "Титаніума", якого я вперше побачила перед дверима свого дому. Хто б міг подумати, що чоловік, який запропонував мені з Гідом стати “третім” в стосунках, тепер залишатиме мені подарунки через Марлу. 

— Ну от і все, Еверлін, ти по самі вуха закохалась в нього, — пробурмотіла собі під ніс, намагаючись втихомирити прискорене серцебиття. 

Я звикла до його присутності так швидко, що це лякало. Його іронічні зауваження, впевнений погляд і навіть те, як він мовчки пив каву в кількох метрах від мене, стали частиною моєї буденності. Тому мені навіть не хотілося уявляти, що буде “після” часу, який нам відведений. За цією тривожністю, години на станції пролетіли зовсім  непомітно. В якусь мить інтенсивність штучного освітлення в коридорах знизилася, гул натовпу вщух, і люди потягнулися до своїх житлових модулів, залишаючи мене наодинці з собою.  

Без Мері в офісі було доволі тихо та…порожньо. Технік очевидно запізнювався, тому я вирішила зайнятися нагальними потребами й дописати нарешті звітність за минулий тиждень. Робити це зі штучним інтелектом було б значно простіше, але робити все одно не було що, а затримуватися довше взагалі не хотілося.  Особливо після дня, проведеного з головним болем. 

Варто було мені потягнутися курсором до кнопки “зберегти”, як світло раптово  блимнуло, а потім взагалі згасло з характерним тріском. Монітор, який і до того працював  у режимі м’якого світла, остаточно помер разом зі всім офісом. 

— Та що за чортівня! — вилаялася я, намацуючи на столі свій телефон та вмикаючи на ньому ліхтарик.  

Промінь розрізав морок, вихоплюючи мої кактуси, які тепер виглядали як химерні чудовиська. Мій погляд зачепився за  годинник  на екрані — технік мав бути ще годину тому. І де його носило? Він  що, проспав? Чи може його током вдарило й він зараз героїчно лежить на попередньому місці роботи? Хоч би попередив, що затримується чи написав повідомлення, що завтра забіжить до нас. 

— Некомпетентний бовдур, — процідила я крізь зуби, згадуючи слова Доміре про цього спеціаліста. Якщо його взагалі можна було так назвати. 

Залишатися в темному кабінеті було безглуздо. Треба було хоча б глянути чому вибило рубильники й хоча б вимкнути основну консоль на ніч, щоб нічого не погоріло часом. Тому я ще раз вилаялася та сунулася до локальної щитової нашого блоку. Кроки лунали неприродно гучно, відбиваючись від металевих стін.   На Старлайті інколи траплялися повні відключення живлення в окремих секторах. Це не було новиною в космосі. Але їх завжди швидко усували. Треба було лише почекати трохи.

Двері щитової, на мій подив, були прочинені, хоча я точно пам’ятала, що вони були  заблоковані. Промінь ліхтарика ковзнув по переплутаних дротах і панелях. Я потягнулася до ручного перемикача системи живлення, щоб спробувати перезапустити хоча б освітлення, як раптом за моєю спиною почувся виразний звук кроків. 

— Хто тут? — я різко розвернулася, засліплюючи ліхтариком того, хто стояв у дверях. Постать на порозі  не поворухнулася, лише дістала з-за спини щось металеве, у чому я з жахом побачила бластер. — Що ви робите...? 

— Грабую вас, — спокійно знизав незнайомець плечима, кидаючи на підлогу портативний ліхтарик й освітлюючи приміщення. — На жаль, система безпеки у вашому боксі виявилася занадто хорошою. Тому мені довелося зламувати магістраль і влазити сюди, щоб забрати у вас ключі від блоку. 

Чоловік ступив на світло і я з жахом впізнала в ньому Хіта Файтона — колишнього чоловіка Пейн. Він стояв в окулярах та ліниво розглядав мене липким поглядом, намагаючись вичислити, де я сховала ключі. Той самий покидьок, від якого вона так відчайдушно намагалася втекти, тепер був прямісінько навпроти мене і якби не бластер в його руці, я б залюбки вдарила б його в цю нахабну пику. 

— Хіт…? — все ж таки зірвалося з моїх вуст. 

— Як мило з вашого боку, лікарю, ви навіть знаєте моє ім'я, — він ледь помітно посміхнувся, задоволено ступаючи в мій бік. — Пейн мені так  багато про вас розповідала. Ну, як розповідала... я сам дізнався. Дякую, що допомогли моїй дружині "прийти до тями". Але цей ваш клятий жест доброї волі попсував мені всі плани.

— Який “жест”...? — тільки й мовила, відступаючи до стіни. 

— Ви забрали її до свого дому, замість того, щоб залишити  лікарні. А я, між іншим, вже все підготував, щоб забрати її звідти. Вона належала мені. А ви вирішили, що маєте право втручатися в чужу сім’ю і забрали в той клятий житловий комплекс. І найпаскудніше — без цифрового зліпка на ваших ключах, я ніяк не можу туди потрапити. Тому у вас є доволі простий вибір — віддати мені їх самій та пролежати без тями до самого ранку, або ж… Здохнути й побачити з того світу, як я сам їх заберу. Що скажете? 

Я не встигла й слова мовити, як Хіт раптово скоротив дистанцію. Його вільна рука метнулася вперед, цупко вхопивши мене за шию і притиснувши до холодної стіни. Його пальці стиснулися на моєму горлі, перекриваючи кисень. Я почала відчайдушно борсатися, намагаючись вдарити його, але він був набагато сильнішим, ніж здавався, на перший погляд. Ще й з бластером.

— Еверлін! — пролунав голос Брайта  з коридору, змушуючи нас обох завмерти. Хіт миттєво відпустив мою шию та обхопив мене ззаду, використовуючи як живий щит. Холодне дуло бластера притиснулося до моєї скроні, натякаючи на швидку кончину. — Еверлін! Ви тут? 

— Тільки пискни — і твої мізки розлетяться по всій щитовій, — прошепотів він мені на вухо.

Я застигла, боячись навіть дихати. Серце калатало так сильно, що, здавалося, Хіт відчуває його удари своєю спиною. Десь там, зовсім поруч, у темряві коридору йшов Брайт, навіть не здогадуючись, що на нього чекає людина зі зброєю, якій нічого втрачати.