Розділ №37. Неочікувані подарунки

Деякі дні існували лише для того, щоб випробувати межі людського терпіння, а потім з розгону їх перетнути. Якби у мене була можливість видалити сьогоднішню дату з календаря, я б зробила це без жодних вагань, навіть не перевіряючи, чи не було  чийогось дня народження. Але, на жаль, у мене не було такої розкоші. 

Таблетка від головного болю, яку я проковтнула ще вранці, здається, лише роздратувала мої нейрони. Замість того щоб втихомирити пульсацію, вона перетворила її на глухий, ритмічний стукіт важкого молота десь у районі потилиці. І що було ще гіршим — додалася  добряча така нудота. Тому я ледве дотерпіла до обіду, аби зачинити на замок двері та дістати із запасів крекери. Варіант з їдальнею я навіть не розглядала, тому що це було вище моїх сил. Сама думка про гучне чавкання та нескінченний гул голосів у черзі викликала напад нудоти. На десерт пішов поживний батончик та пляшка води, які я дістала зі своїх запасів. Щось ще у себе я б точно не запхнула.  

Самотність у кабінеті сьогодні  була моєю єдиною розкішшю. І я так поринула в неї, що навіть забула попередити Брайта, що він їстиме сам з Марлою. Згадала лише, коли наткнулася на поглядом на кактуси, й похапцем надіслала йому повідомлення:

“Сьогодні обідайте без мене. Ще зранку голова болить, хочу побути в тиші. А увечорі затримаюсь на кілька годин. Прийде технік, полагодити консоль. Вони вчора випадково відімкнули Мері. Тому не чекайте. Я сама дійду додому”

Відповідь прийшла майже миттєво, і, судячи з тону, Брайт почувався не краще за мене:

“Схоже, сьогодні всесвіт вирішив відігратися на нас обох. Я застряг на весь день із вчорашнім інспектором. Якийсь бовдур подав скаргу, ніби "Титаніум" нелегально перевозить пасажирів. Тепер цей космічний щур порпається в архівах та перевіряє кожен цифровий зліпок, зафіксований системою на кораблі. Тому я радий, що ви нікуди не ходитимете без мене”

Ось вам і новини. Сама думка, що Брайт міг перевозити якусь контрабанду не вкладалася в голові. Він був аж занадто правильний для подібних речей. Невже інспектори тепер безпідставно ходять по кораблях? Їм що, робити немає що?

“Хіба вам є про що перейматися?” — поцікавилася, кусаючи свій нещасний батончик. 

“Є”, — надійшла відповідь, змушуючи мене здивовано здійняти брови. — “Про свій вільний час, який я мав би проводити у компанії однієї хорошої людини. А не дивитися, як цей бовдур вручну переписує всі коди доступів екіпажу та зрівнює їх з офіційними списками відвідувачів Старлайта. Як гадаєте, я достатньо психований, щоб у випадку вбивства мене прийняли за хворого і потім дозволили літати?”

“Ви цілком здоровий. І довідку я вам не напишу” — відправила йому, ледь стримуючи сміх.  Я відклала телефон, але посмішка все ще блукала моїми губами, попри тупий біль у потилиці. Було приємно листуватися. Жодних зайвих звуків, подразників та негативу. Суцільні плюси. 

“Буду зникати.  Цей зануда вимагає звіти за минулий квартал. А ви нікуди не тікайте зі свого кабінету поки. Я вирішив трохи підняти вам настрій. Якщо що, гарного вам дня, Еверлін” — блимнуло на екрані знову.  Я спантеличено нахмурилась, дивуючись прочитаному. Чим це він задумав мені підіймати настрій? Невже зібрався інспектора привести й до мене? Щоб я відлупцювала його аби скинути нерви? Чи може він вирішив заблокувати двері офісу, щоб клієнти не могли дістатися до нас?  Не встигла я ще придумати всі можливі варіанти, як у двері наполегливо постукали й спробували шарпнути ручкою. Це ще що таке?

Обережно підвівшись, я відімкнула замок і зі здивуванням побачила на порозі Марлу. Вона тримала в руках  невеличкий контейнер для їжі та широко посміхалася. 

— Приймай подарунок, — промовила вона, заходячи всередину. — Капітан Стар сказав, що у тебе був важкий ранок й тебе треба терміново рятувати від голодної смерті. 

Марла поклала пакунок на мій стіл, й збоку додала кілька шоколадних батончиків.  Від запаху їжі нудота, як не дивно, почала відступати. Тепло, що виходило від контейнера, здавалося чимось нереальним у цьому холодному світі заліза та цифрових кодів. Особливо, коли Мері перестала регулювати комфортну температуру в приміщенні й вона непогано так опустилася вниз. 

— Він справді божевільний, — тихо промовила я, ледве ховаючи посмішку. — Це ж треба було додуматися…

— Він залишив мені кілька днів тому стратегічні запаси шоколаду. Сказав, щоб я підгодовувала тебе, якщо його не буде поруч, — підморгнула Марла. — Гадаю, що ти йому добряче подобаєшся, люба.

— Скоріше, я йому добряче потрібна, — вирішила не вдаватися в подробиці наших й без того заплутаних стосунків. — Не звертайте уваги. Нічого особливого.

— Особливе чи ні, але про чужих людей так не піклуються, — знизала вона плечима, перш ніж сунутися до виходу. — Але це ваша особиста справа. Головне, щоб  ви були щасливі. Тому їж та ні про що не думай. Гарного дня тобі.

Міс Хайт залишилася ще на кілька хвилин, а потім пішла далі працювати. Я ніяково відкрила контейнер, вдихаючи аромат звичайного поживного обіду та приступаючи до чогось нормальнішого за крекер. Напружені м’язи плечей нарешті розслабилися, а той ритмічний молот у потилиці, здається, змінив гнів на милість та почав стихати. Я їла повільно, насолоджуючись кожним шматочком і дивлячись на шоколадні батончики, що лежали поруч. Брайт, зі своїм вічним прагматизмом, навіть про десерт не забув. 

Доївши, я відчула, як до пальців повертається тепло. Світ навколо перестав здаватися таким ворожим і сірим. Й хоча ще десять хвилин тому я хотіла бути колючою, як мої кактуси на підвіконні, пальці самі набрали зовсім інший текст:

“Подарунок доставили. Дякую, вам Брайте. Шоколад влучив прямісінько в серце. Удачі з вашим інспектором-щуром. Сподіваюся, ви його не вб’єте (принаймні до кінця робочого дня)”