Розділ №36. Шлях до кращого життя

Ранок увірвався  у свідомість гуркотом підборів, головним болем та металевим брязкотом. Я навіть не встигла прокинутися, як вже опинилася на роботі, й  двері в кабінет розчинилися,  впускаючи розлючену Доміре та стираючи з собою тишу. Вона нервово вмостилася в крісло та стала повільно видихати повітря через ніс, щоб заспокоїтися. Але як то бувало — дихальні практики не були її сильною стороною. 

— Це жах! — констатувала вона, замість привітання. 

— І тобі доброго ранку, Доміре, — прохрипіла я, розтираючи скроні. — Я теж рада тебе бачити. Можна, трохи тихіше? Мої нейрони ще не встигли вишикуватися в чергу для роботи.

— Які нейрони, Еверлін?! У нас тут катастрофа, а ти про нейрони! — вона зірвалася з місця й почала міряти кабінет кроками, енергійно розмахуючи руками. — Вчорашній технік щось наплутав і наша Мері зникла! Померла! Пішла в цифровий монастир чи ще гірше — у відпустку!

— Гадаєш, що це через вчорашні планові роботи? — перепитала, намагаючись внести хоч трохи ясності та зібрати докупи свої думки. — Можливо, виникла помилка під час перепідключення вузлів. Так буває.  Це звична справа для систем такого рівня.

— Звична справа? — Доміре зупинилася та нависла над моїм столом, впершись руками в стільницю. — У мене графіки, у мене звіти, у мене логістика пацієнтів! А вона мовчить, як чорна діра й ніяке перевантаження не допомагає!

— Центральної консолі термінала теж? — запитала я, вже розуміючи відповідь.

— Не тримай мене за дурепу, Лін! — вигукнула вона. — Якби допомогла, я б не стояла тут і не жалілася тобі на своє життя. Я вже викликала техніків знову. Але знаєш, що вони сказали? "Ой, вибачте, у нас перевантаження через збій у секторі Б, ми зможемо бути у вас тільки ввечері, після завершення основної зміни". Ввечері!

Доміре раптом замовкла, і її гнів миттєво змінився на вираз щирого відчаю. Вона подивилася на мене так, ніби я була її останньою надією на порятунок у цьому холодному всесвіті. На задвірках пам’яті виплили радісні слова, що вона нарешті зможе потрапити до когось на зустріч. Невже цей день нарешті настав…?

— І тут головна проблема, — її голос став тихим та майже благальним. — У мене сьогодні запис до лікаря. До того самого вузького спеціаліста в медичному модулі "Альфа", про якого я тобі щебетала стільки часу. Я чекала на цю зустріч цілий  місяць! Якщо я її пропущу, наступне вікно буде аж у наступному кварталі. Тому власне я тут… Ти зможеш замість мене почекати того вчорашнього розумника, щоб він виправив свої помилки? 

— Почекаю, чого ти так завелася?  Здоров’я — це святе, — погодилася, відсуваючи планшет. Доміре могла бути нестерпною, але вона була фанатом своєї справи, і якщо вона просила про допомогу, значить ситуація справді була виключною. До того ж ми завжди виручали одна одну, що б не сталося. — Не переймайся. Йди до свого лікаря.

— Правда? — її очі засвітилися надією. — Тобі просто треба подивитися, чи запрацює Мері після їхніх маніпуляцій. Перевірити доступ, підписати акт виконаних робіт... І все.

— Правда, Дом. Я залишусь, не хвилюйся за такі дрібниці, — я слабко посміхнулася,  поки голова жахливо гуділа. — Я все одно планувала сьогодні попрацювати з архівами. Вечірня тиша мені навіть піде на користь. Все нормально. Тільки не кричи так. 

— Ти мій герой, Лін! — прошепотіла вона криком на моє вухо, поки обіймала від радості. Завжди дивувалася, як можна бути настільки гучною. 

Доміре  вилетіла з кабінету так само стрімко, як і з’явилася, залишивши після себе шлейф дорогих парфумів та відчуття легкого хаосу. А я нарешті  залишилася наодинці зі своєю кавою та тишею, яка тепер здавалася  мало не святою. На моїх губах навіть з’явилася посмішка, але тут, як на зло, прийшов містер Волш зі своєю хустинкою та без прелюдій вмостився у крісло. Хоча до початку робочого дня було ще п’ятнадцять хвилин.  Цікаво, мені на дверях сьогодні хтось повісив табличку “У неї занадто тихо, займіть її”? Єдине, що мене радувало, так це те, що вигляд він мав все ж таки задоволений. Якщо не рахувати ока, котре смикалося. 

— Міс Еверлін, а ви знаєте, що на обідку вашої керамічної тари причаїлося приблизно чотириста мільйонів колоній бактерій? — почав він замість "добрий день", нервово смикаючи вусами. —  Гадаю, вони планують наступ на ваш організм із тієї плями на краю чашки. 

— Містере Волш, не переймайтеся. З тими  бактеріями ми вже уклали пакт про ненапад, — зітхнула я, відчуваючи, як пульсація у скронях стає ритмічною. — А якщо вони все ж таки наважаться порушити його, я без сумління їх з’їм, щоб вони пожалкували про свій напад. Тому краще розкажіть, як там поживають ваші бактерії на кораблі? 

— О! Вони…  вони тепер поживають там! — Волш драматично прикрив очі хустинкою. — Я тримався три дні. Сімдесят дві години я не торкався швабри. Я зачинився у своїй каюті, заклеїв щілини ізоляційною стрічкою і слухав... Слухав, як зовні розкладається цивілізація. Ви уявляєте, що мій екіпаж зробив з кают-компанією за три доби?

— Ну, гадаю, вони залишили декілька горняток й тарілок...

— Декілька?! — він підскочив на стільці від своїх емоцій, поки його очі-намистинки палали обуренням. — На другий день капітанський помічник пролив синтетичний сироп на пульт навігації. І знаєте, що він зробив? Він не протер його! Він просто поклав зверху серветку. Паперову серветку, Еверлін! Сироп просочився, зацукрувався і тепер кожен раз, коли вони хочуть змінити курс, кнопки видають звук, схожий на агонію предсмертного кракена. Але це були квіточки. Справжній жах почався вчора ввечері.

— Вони вирішили влаштувати "вечір піци", — Волш подався вперед, його голос перейшов на шепіт, повний огиди. — У секторі з нульовою гравітацією, бо "так веселіше ловити її ротом". Ви можете собі уявити соус маринара, що дрейфує в повітрі? А кульки моцарели, що забиваються у вентиляційні решітки? Коли я вийшов зі свого притулку, то побачив, як наш бортінженер намагається відліпити шматочок пепероні від датчика пожежної безпеки за допомогою... Брудного носка!