Розділ №34. Можливості

Кінець робочого дня настав неочікувано швидко. Здавалося, ще мить тому я вислуховувала ультразвукові скарги професора Глопа на акул-прогульників, а вже зараз стрілки годинника невблаганно відсікли мою зміну від законного відпочинку. Я тільки встигла випровадити останнього пацієнта — молодого механіка з легкою формою космічної нудоти та важкою формою небажання працювати, — як Брайт вже стояв на порозі,  притулившись до косяка плечем. Він розглядав мене тим самим поглядом, яким зазвичай дивляться на складну схему реактора, що от-от вибухне. 

— Бачу день сьогодні важкий не лише у мене,  — мовив він замість вітання. — Вам чимось допомогти? 

— Хіба що ви хочете мене добити, щоб я не мучилась ще довше, — спокійно відказала, помічаючи на його обличчі тінь від посмішки. 

— Можу запропонувати хіба що міцні обійми, якщо вам дуже хочеться померти. Але не впевнений, що це допоможе. 

Померти хотілося пристойно, але боюсь, що обійми Брайта викликали б в мене діаметрально інше бажання. Тому я лишень посміхнулася йому, взяла свої речі та сунулась на вихід. Було дивно усвідомлювати, що хтось очікує тебе з роботи кожен день. Зустрічає та проводжає. Настільки дивно, що я навіть зловила себе на думці, що чекала цього пів дня. І зараз, сидячи в його капсулі не могла відірвати погляду від нього. 

— У мене щось на обличчі…? — запитав він, відриваючись на кілька секунд від дороги. 

— Ні, просто зловила себе на думці, що скучила за вами, — спокійно зізналася йому.  — І навіть не питайте чому — сама не знаю. 

— Можливо тому, що я вам подобаюсь, Еверлін, — прошепотів він моє ім’я. — Так само сильно, які ви мені. 

— Можливо, — не стала з ним сперечатися. Лишень відірвала погляд та перевела на вікно, за яким все розмивалося від швидкості. 

Смішно, але за цей час Брайт став для мене невіддільною частиною мого життя. Я звикла до спільних обідів, чекала спільних вечорів та чомусь довіряла йому більше ніж варто було б. Напевно, так люди й знаходили споріднені душі. В якусь мить вони просто зустрічали їх на своєму шляху, а потім не могли відпустити. Й тому я так не хотіла прив’язуватися до Брайта. Бо зрештою все закінчиться значно швидше, ніж почалося. 

Дорога до будинку Пейн видалась доволі швидкою. Ніби ще мить тому я дивилася на бліді губи Брайта, а потім ми вже стояли посеред розтрощеного боксу Пейн, разом із представником системи безпеки. Збирали речі зі списку, який вона мені написала та намагалися зрозуміти, як все ж таки цьому покидьку вдалося забратися сюди. Бокс Пейн виглядав так, ніби тут пройшовся невеликий торнадо, а потім хтось спробував замести сліди за допомогою кувалди. Все було перекинуто та розтрощено.

— Є якісь новини…? — запитала в невеличкого представника охорони, пакуючи кілька кофтин. 

— Ми знайшли кілька камер посеред блоку. Гадаємо, що містер Файтон стежив через них за своєю колишньою дружиною. Й тому чітко знав, коли вона вдома і що робить, — повідомив він. — За цим цифровим слідом, ми простежили його аж до сусідньої планети. Він відбув вчора увечері. Можливо злякався, а можливо просто відступив на певний час. В будь-якому випадку, ми вже надіслали у всі служби його фоторобот, для відстеження на камерах. 

— Дякую вам, — ледь чутно промовила, сподіваючись, що його таки невдовзі спіймають. — Ви вже повідомляли це все міс Пейн? 

— Так, вона все знає. Для нас безпека жертви завжди в пріоритеті, — зауважив чоловік. — Тут вже все перевірили. Тому можете брати все, що потрібно. 

Брайт стояв біля вікна, схрестивши руки на грудях. Його постать у напівтемряві розтрощеного боксу здавалася надто масивною для цього маленького, понівеченого простору. Поки слідчий щось занотовував у свій планшет в іншому кутку, я підійшла до полиці, де раніше стояли книги Пейн. Тепер вони валялися на підлозі, наче поранені птахи з перебитими крилами.

— Файтон... — тихо промовив Брайт, не повертаючи голови. — Цифровий слід — це добре. Але такі, як він, зазвичай мають запасні виходи, про які система безпеки навіть не здогадується.

Хотілося посперечатися, але він говорив на диво правдиві слова. Я підняла з підлоги кілька кофтин та склала в пакет. Потім додала кілька книг, про які вона згадувала та ще якісь особисті дрібнички. Було важко збирати світ людини з таких дрібних частинок. Наче б то в один пакет можна було вмістити ціле життя. Але його ніколи не можна було вмістити. 

— Знаєте, Еверлін, — Брайт нарешті відірвався від вікна і підійшов до мене. Він простягнув руку і забрав у мене важку сумку, яку я намагалася застебнути. Його рухи були спокійними, майже буденними, що дивно контрастувало з хаосом навколо. — Весь цей час я думав про те, як легко зламати чиєсь життя, просто знаючи пароль від камер. І як йому вдавалося стільки часу бути непоміченим…? 

— Не знаю… Але мене лякає думка, що мене можуть вивчати під мікроскопом місяцями, поки я нічого навіть не підозрюю. Не уявляю, як цим справлялася Пейн самотужки, — смикнула плечима, намагаючись зігнати з себе це неприємне відчуття.  На якусь мить Брайт замовк, а потім подивився на мене тим самим поглядом, що й вчора ніччю. — Що…? 

— Нічого. Але сьогодні я також залишуся у вас, — поставив він мене перед фактом. Я завмерла, тримаючи в руках останню річ зі списку. — Нічого особистого. Просто піклуюсь за вашу безпеку. 

— Воно й видно. Ви знову збираєтеся чергувати на моєму дивані, капітане? — спробувала я пожартувати, хоча серце зробило зайвий оберт. — Це частина офіційного протоколу захисту свідків?

— Це програма захисту мого психологічного здоров’я, — просто сказав він, ігноруючи мій іронічний тон. — І ви, як мій особистий лікар, зобов’язані про нього попіклуватися. Правда ж? 

Від його логічності захотілося розсміятися, але я з останніх сил  стрималася та  підвела на нього погляд, намагаючись знайти хоча б натяк на сумнів. Втім,  Брайт був серйозним, як ніколи. Його очі з турботою дивилися на мене, навіть не намагаючись збрехати про щось.