Розділ №33. Пояснювальна на пояснювальну

Якби у Всесвіті існувала премія за найневчасніший візит, то сьогоднішній гість отримав би її разом із золотим постаментом та безплатним купоном на довічне роздратування оточення. Після розмови з Брайтом у їдальні зависла атмосфера, яку можна було різати ножем — густа, важка, і тривожна, як звук монтажних робіт в суботу о п’ятій ранку. Капітан пішов й далі  розбиратися з інспекторами, а я повернулася до свого кабінету. Проте не встигла я навіть опустити руки на стіл, як двері роз’їхалися з таким гуркотом, ніби за ними стояв цілий полк розгніваних кіборгів.

На порозі з’явився  містер Глоп. Хоча, щиро кажучи, "з’явився" — це було занадто гучне слово для істоти, яка за розмірами ледь перевищувала стиглий кабачок, але за рівнем децибелів могла позмагатися з турбіною "Титаніуму". Професор належав до раси глибинних світляків — він був антропоморфною рибою-вудильником. Над його головою нервово смикався довгий відросток з фосфоресціюючим ліхтариком на кінці, який зараз палав лютим червоним кольором. Одягнений у крихітний, ідеально випрасуваний гідро-костюм,  він нагадував скоріше водолаза, а не викладача. І якби в його руках не  вібрував від нескінченних сповіщень планшет, я б могла й не повірити, що він навчає дітей.  

— Еверлін! Ви зобов’язані мене врятувати! Негайно! — заверещав він, заскакуючи на мій стіл та починаючи бігати між канцелярією. — Я вимагаю політичного притулку в межах цього кабінету! Я офіційно оголошую себе зниклим безвісти!

— Професоре, заспокойтеся, — я спробувала прикрити долонею край столу, щоб він принаймні не звалився з нього в пориві пристрасті. — Ви ж начебто пішли у відпустку? Он, нарешті вибили собі два тижні на Старлайті, хіба ні?

— Відпустка?! — Глоп видав звук, схожий на свист чайника. — Еверлін, відпустка для вчителя на Старлайті — це міф, вигаданий дирекцією, щоб ми не викидалися у відкритий космос завчасно! А робили це виключно у відведений для цього час! От подивіться на це!

Він тицьнув мені під ніс свій планшет, який був забитий повідомленнями від адміністративного відділу.

"Шановний професоре Глоп, попри вашу відпустку, нагадуємо, що звіт про психоемоційний стан планктону в робочому кабінеті  не було подано у трикратній формі. Будь ласка, заповніть навчальний план та додайте  пояснювальну записку про те, чому ваша пояснювальна записка була недостатньо пояснювальною".

— Вони пишуть мені кожні п’ятнадцять хвилин! — Глоп почав істерично блимати своїм ліхтариком, відкриваючи рота й витріщаючись величезними випуклими очима. — Я лежу в басейні, намагаюся розслабити зябра, а мені приходить сповіщення: "Професоре, ваш навчальний план на наступний  рік не враховує можливу зміну гравітації в секторі. Перепишіть усі шістсот сторінок до вечора!". Я риба, Еверлін! Я маленька, глибоководна, нещасна риба! У мене навіть пальців немає, щоб я друкував їхні звіти! Еволюція не надала! Я хочу їсти креветки та дивитися в темряву, а не заповнювати таблиці!

Я притягнула крісло ближче до столу й зручніше в нього вмостилася. Проблеми професора Глопа були мені знайомі — бюрократія в системі освіти  могла б задушити навіть надмасивну чорну діру та викликати вибух наднової.  От наче планети різні, а всі вчителі, які до мене приходили мали одні й ті ж самі проблеми: звіти, брак часу та нездорове навантаження. 

— А як ваші учні? — запитала я, намагаючись перевести тему на щось більш "життєствердне". — Можливо, діти приносять радість?

— Діти…? — Глоп завмер. Його ліхтарик повільно згас до тьмяно-сірого кольору. Він опустився на край мого стетоскопа та прикрив очі плавцями. — Еверлін, ви бачили мій клас? Це ж не діти. Це банда кровожерливих гігантів!  Кожен з них завдовжки як мій кабінет, у кожного три ряди зубів, призначених для перекушування титанових балок, і рівень інтелекту, що зупинився на позначці "же-е-е-ерти!".

Я уявила собі цю картину: крихітний професор Глоп, що висить у товщі води з указкою, а навколо нього кружляють величезні, м’язисті хижаки з холодними очима. Цікаво, як він такий маленький  не губиться серед натовпу цих велетнів? Як він взагалі до них доносить щось, якщо він  розміром з рюкзак.

— Не хочуть вчитися? — м’яко запитала я.

— Вчитися?! — Глоп знову підскочив. — Вчора я намагався пояснити їм основи міжгалактичної дипломатії. Я розповідав про важливість компромісу. Знаєте, що зробив староста класу, молодий акул, на ім’я Брут? Він підплив до мене, роззявив пащу так, що я побачив його сніданок, і запитав: "Професоре, а нащо мені дипломатія, якщо я можу просто з’їсти дипломата?". І весь клас почав пускати бульбашки від сміху! Ви колись бачили, як сміються акули? Та вони вир зробили в аудиторії і я десять хвилин збирав приладдя зі столу, яке плавало по всьому просторі!

 — Ну, з погляду біології, Брут має рацію, — таки не втрималася і посміхнулася. — Харчовий ланцюжок важко ігнорувати.

— Ось! Навіть ви на їхньому боці! — професор знову почав бігати по столу. — Дирекція вимагає, щоб я навчив їх бути вихованими представниками водної раси, а вони на уроках змагаються, хто далі виплюне свої зуби! А вони знаєте як часто в них змінюються? Тільки один позбудеться, то в іншого випадатимуть! От я і написав рапорт, що цей клас некерований й навіть всесвітня посуха його не наставить на шлях істинний!. І знаєте, що мені відповіла завуч? "Професоре, знайдіть до них індивідуальний підхід. Спробуйте ігрову форму". Ігрову форму! Я що, маю прикинутися пораненим тюленем?! То вони й мене з’їдять під час уроку! А не тільки свої снеки!

Глоп зупинився біля моєї чашки з кавою, зазирнув у неї й, здається, серйозно замислився, чи не втопитися йому в цьому кофеїновому озері.  Ідея була аж надто хорошою, тому я повільно посунула свій напій якомога далі, поки він не перетворився на кладовище. Не вистачало ще потім виправдовуватися перед службою безпеки, чому не надала першу допомогу при отруєнні кофеїном.