Розділ №31. Божевільні мандрівники

Неонова лампа в кабінеті приглушено освітлювала простір. Зазвичай м’який режим сутінок допомагав розслабитися саме пацієнтам. Але сьогодні цей спокій був потрібен мені самій. Останні дні видалися насиченими, тому зараз я мріяла побути в тиші та спокої. І мій наступний пацієнт був його уособленням, якщо це так можна було назвати. 

З моменту як я звела містера Глоу із капітаном Брайтом минуло декілька днів. Звичайно, цього часу було замало, щоб зробити якісь висновки. Судячи зі слів капітана, він доволі непогано справлявся, але я все одно ще хотіла почути версію плентса. Тому з почувши тихий шелест біля дверей, ледь посміхнулася. 

Містер Глоу увійшов до кабінету бадьоріше ніж зазвичай. Він більше не здавався тим зів’ялим, пониклим створінням, яке я бачила минулого разу. Його сріблясте листя розправилося, набувши здорового металічного блиску, а сапфірова кора немов світилася зсередини. На ньому була нова туніка з цупкої тканини — практична й охайна. Мені навіть здалося, що за цей час він ніби набрався сили та ще більше розквіт. 

— Доброго вечора, докторе, — промовив він низьким, впевненим голосом, перш ніж сісти навпроти мене. Я відчула, як напруга, що тримала мої плечі останні дні, нарешті відпускає. Добре, що хоч в когось все стало налагоджуватися.  — Радий вас сьогодні побачити, перед відльотом. 

— Все ж таки вирішили повернутися на свою планету? — поцікавилася в нього, даючи час розповісти все самому. — З польотами не склалося?

— Насправді… Склалося аж занадто добре. Я їду за деякими своїми речами та попрощатися зі своїм лісом. Гадаю, я нарешті дійшов до тієї стадії, щоб поговорити з ними про це та відстояти свої кордони, як ви й казали. 

— Я дуже рада за вас, — тільки й вичавила з себе, посміхаючись наче наднова. — Рада, що “Титаніум” допоміг вам прийняти рішення.

— Гадаю мені просто не вистачало когось, хто б сказав, що я зможу це зробити, — зізнався Глоу, розглядаючи свої гілки, які ледь помітно світилися. — Важко жити у світі тих, хто тебе не розуміє. Постійно відчуваєш себе психом. Ніби з тобою щось не так. Хоча це з ними щось не так. І зараз я дуже гарно це бачу. Хіба вони не мають мене розуміти краще за інших істот? Хіба ми поросли не з однієї землі?  Не під одним світилом?

— Мають, — м’яко відповіла я, переплітаючи пальці й подаючись уперед. — В ідеальному світі мають. Бо близькі люди — це ті, хто тримає ліхтар над вашою дорогою, навіть якщо вона веде в інший бік від їхнього дому. Але в реальності вони часто намагаються загасити цей ліхтар, бо бояться, що в темряві ви спіткнетеся. Або, що ще гірше, вони бояться залишитися в цій темряві самі, без вас. Їхнє нерозуміння — це не ваша провина. Це їхній спосіб захистити свій маленький, зрозумілий світ від безмежного космосу, який ви так прагнете підкорити.

— Знаєте, докторе, капітан Брайт... Він сказав мені дещо схоже, — Глоу замислено перевів погляд на скляну стелю. Сріблясте листя на його маківці видало звук, схожий на тихий дзвін кришталю, перш він мовив далі. — Коли я вперше піднявся на борт, я був такий наляканий, що ледь не скинув кору прямо на трап. Я думав, що зроблю щось не так і мене виженуть та само, як це було з іншими кораблями.  Але капітан Брайт пояснював мені все стільки разів, скільки потрібно було, щоб я зрозумів щось. Та й не лише він. Вся команда. 

— І як вам екіпаж? — запитала я, відчуваючи дивне задоволення від того, з яким захопленням він говорив про нього. — Як вони сприйняли особливості плентсів?

— О, це було дивовижно! — вигукнув прибулець, і сапфірове сяйво його кори раптом інтенсивніше заблимало. — На кораблі капітана мила атмосфера. Там ніхто не дивиться на тебе як на дивину. Механік, такий кремезний чоловік із залізною рукою та вічним запахом мастила, спочатку довго бурчав, що "рослини мають рости на городах, а не на містку". Але вже через три години він приніс мені переносне “сонце”, щоб я отримував свою порцію світла. А вчора вони навіть запропонували мені обрати музику для загального залу під час вечері. Я ввімкнув записи звуків вітру в горах моєї планети. Не те щоб вони сильно зраділи, але дружно посміялися, що для медитації над поживними пакетами зійде. 

— Я їх розумію, — розсміялася, уявляючи цю картину. — Над їхніми поживними пакетами можна було лише медитувати. Смак відверто поганий. Вони напхали купу корисного, але забули, що його ще треба якось ковтати. З тим же успіхом, могли винайти поживні крапельниці. 

— Настільки погано?

— Терпимо, але задоволення приносить мало, — вирішила не брехати йому. — Ви відчули себе частиною екіпажу?

— Відчув. Вони навіть погодились взяти мене до себе на борт, коли капітану дозволять знову літати, — згадка про польоти відізвалася у мені дивним смутком. Дійсно. Час у “Таймлесі” стікав, й такими темпами, як ми проводимо разом свої вечори, Брайт зовсім скоро відправиться в політ. — Мої родичі ніколи б не зробили подібного для мене. 

— Ваша родина — це не завжди ті, з чийого насіння ви проросли. Іноді це ті, з ким ви ділите кисень в одному герметичному відсіку. Або ж те, що вас оточує та приносить спокій. Для цього не потрібне спільне коріння. 

— Саме так, — підтвердив Глоу. — Вони не дивилися на мене косо, не запитували, чому я не хочу бути як усі нормальні дерева. Вони просто запитали, чим я можу бути корисним. І коли я сказав, що можу налагодити систему регенерації повітря так, що вони забудуть про поламки, я вперше відчув себе... на своєму місці. Потрібним. Не як прикраса для лісу, а як частина механізму.

Ми ще довго говорили про технічні дрібниці його нової роботи. Глоу розповідав про те, як Брайт планує отримати дозвіл на нові польоти в сектори, куди інші бояться заглядати. В його голосі більше не було того надривного шелесту відчаю. Була лише тиха, впевнена радість істоти, яка нарешті знайшла свій вітер.

— Міс Еверлін, я хотів би подарувати вам дещо на згадку, — він обережно торкнувся основної зі своїх гілок. Один зі сріблястих листків почав світитися яскравіше, а потім повільно відокремився та опустився на мою долоню. Він був теплим й напрочуд важким, як справжній метал. — Наше листя доволі дорогоцінне на чорному ринку, тому ви можете зробити з нього прикрасу або ж продати. В будь-якому випадку, він ваш і я хотів би, щоб він залишився у вас.