Розділ №28. Невиліковні хвороби

Слова Брайта зависли в повітрі дивним тягарем. Здавалося, ніби він навмисно прагнув пробратися мені під шкіру й стерти цю відстань між нами. Питання лише, для чого? Хотів тимчасову інтрижку? Хотів збільшити час, проведений поруч зі мною, щоб швидше отримати змогу літати? Чи так сильно вляпався у мене, що не міг стриматися?  Питань було стільки, що невільно задивилася на його статуру, шукаючи хоч якісь пояснення. 

— Вас нічого не турбує, капітане? — нарешті вичавила з себе, намагаючись повернути голосу професійну впевненість, але голос зрадницьки здригнувся на останньому слові. Брайт ледь помітно підняв брову, очікуючи продовження.   

— А що мене має турбувати, Еверлін? — він зробив ще пів кроку, остаточно затискаючи мене між стільницею та своєю монументальною постаттю. — Ми вже спали разом. Якщо пам’ять мені не зраджує, ви почувалися цілком комфортно в моїй присутності. Чи умови у вашому кабінеті були більш сприятливими для спокою, ніж ваш власний дім?

—  Так, сприятливішими, — ані краплі не збрехала йому, відступаючи з пастки в сторону. — Принаймні тоді була видимість робочих стосунків й ми тримали дистанцію один з одним. 

— Як бачите, дистанція нікуди не зникла. Я ніколи не робитиму того, про що ви зможете потім пошкодувати, — зауважив він,  на мить затримуючись поглядом на моїх губах, натякаючи про зворотне. — Ви залишили у себе в спальні поранену жінку, яка панічно боїться чоловіків. На неї полює якийсь псих, а ви хочете виспатися. Гадаєте, мені варто залишити вас обох наодинці? Щоб ви до самого ранку перейматися безпекою? 

— Тут безпечно, — тільки й мовила йому, хоча й знала, що це не подіє. Щось мені підказувало, що Брайт все одно знайде сотні причин аби залишитися. Не тому, що той покидьок міг увірватися сюди, а просто тому, що йому було так спокійніше. 

— Я не спатиму, — додав він тихіше, помітивши до чого я веду. — У мене повно дистанційної  роботи. Потрібно заповнити звіти для штабу, скласти плани, розпорядки й перевірити документацію.  Тому просто лягайте спати, Еверлін. А я займусь нагальним.  

Впертості в Брайта вистачило б на цілий корабель екіпажу. Я зітхнула, розуміючи, що сперечатися з ним — це все одно що намагатися змінити курс астероїда голими руками. Абсолютно марна справа, яка нічим хорошим не закінчилась би. Щось з області лікування того, хто не розуміє, що він хворий. Тому я стомлено здійняла руки й здалася.. 

— Добре, ваша взяла. Але у мене лише один диван, —  вказала на вітальню. — І на ньому зовсім мало місця. Тому якщо ви стомитесь — можете просто зачинити за собою двері та поїхати на свій корабель. З нами нічого не трапиться. Добре?

— Не переймайтеся за це. Якщо я втомлюсь, то знайду де примоститися. На крайній випадок ляжу на підлогу. Не вперше та не востаннє. 

— Краще вже лягайте на інший край, — буркнула. Ще чого не вистачало — класти гостей на підлогу. — Чи розбудите мене, поміняємось місцями. В мене теж є багато роботи. Я зміню вас, щоб ви могли теж відпочити. 

Брайт лише посміхнуся, приймаючи мою капітуляцію й повертаючись назад за стіл. Залишатися його караулити ще довше не було сенсу, тому я пішла змивати з себе втому й весь цей день, перш ніж сунутися до свого старенького дивану.  не знаю чому, але сон цього вечора до мене ніяк не хотів приходити. Чи то далися в знаки нерви, які я витратила сьогодні. Чи то присутність Брайта, котрий сидів на кухні й щось клацав та голографічному екрані зі свого телефону. А може я просто втомилася. 

Години тяглися, немов у вакуумі. Я слухала своє рівномірне дихання, гул системи життєзабезпечення станції та ледь чутне гудіння вентиляції. В думках на повторі крутилося все, що відбулося. Кожен рух Пейн у тій розгромленій кімнаті. Кожен крик. Кожен звук. Яка іронія. Психолог, який мав би лікувати інших, сам не міг впоратися з власним адреналіном.

Я не знаю скільки часу так пролежала. Можливо годину, а можливо дві чи три. Але раптом двері ледь чутно скрипнули і я рефлекторно завмерла, автоматично затамувавши подих. Кроки Брайта на диво були майже невагомими для чоловіка його статури. Я відчула, як ковдра, що трохи сповзла з моїх плечей, піднялася та м’яко вкрила мене до самого підборіддя. Його пальці на мить торкнулися моєї щоки, невагомо прибираючи пасмо волосся, що впало мені на обличчя. Сильна рука затрималася біля моєї скроні на долю секунди довше, ніж вимагала звичайна турбота.

Серцебиття, яке й до того ніяк не могло вгамуватися, стало ще швидше зриватися на біг. Я відчула, як Брайт нахилився нижче, торкаючись гарячим подихом моєї щоки. Повітря між нами знову стало щільним, наповненим невисловленими словами та бажанням, яке ми обоє так ретельно ігнорували протягом останніх днів. На якусь мить мені навіть захотілося аби він зробив це. Захотілося, щоб ця дурна напруга нарешті знайшла вихід й перестала гудіти на фоні наших розмов, але…  він повільно видихнув повітря й опустився поруч. 

—  Не можете заснути…? — прошепотів він, змушуючи мене таки розплющити свої очі й хитнути головою. 

— Занадто багато дурних думок, — зізналася йому, повертаючись на бік та вдивляючись у темряву. 

— Про що…?  — запитав він, перш ніж лягти поруч зі мною на край. 

— Не знаю… Про все підряд, напевно. А ви про що думаєте?

— Про те, що мені хочеться вас обійняти. Як гадаєте, це лікується…? — прошепотів він, повертаючись до мене обличчям. 

— Ви хочете поговорити про це? 

— Ні, Еверлін, зараз я точно не хочу про це говорити, — його голос став майже оксамитовим. У цій напівтемряві, де єдиним джерелом світла були далекі вогні станції за ілюмінатором, він здавався не капітаном міжзоряного крейсера, а просто людиною, яка шукала  тепла. — Й тим паче не хочу аби ви намагалися це вилікувати. 

Твердий матрац ледь просів під його вагою. Брайт не намагався скоротити дистанцію силою, він просто лежав поруч, даючи мені можливість вибору та залишаючи між нами простір, якого потребував мій розум. Я могла б відсунутися, могла б згадати про професійну етику чи про те, що в сусідній кімнаті спала Пейн, але слова застрягли в горлі. Єдине, чого мені хотілося в цей момент — сховатися від усього світу в його руках, наче мала дитина.