Розділ №26. Довіра

Капсула Брайта рвонула з місця так, що мене втиснуло в сидіння, а внутрішні органи, здавалося, залишилися десь на підлозі ресторанчика "Чумацький Шлях". Капітан не ставив зайвих питань. Його обличчя вмить перетворилося на непроникну маску з холодного граніту, а пальці, що стискали кермо, нагадували сталеві лещата. На лобовому склі миготіли червоні попередження про перевищення ліміту швидкості в житловому секторі, але він просто змахував їх одним коротким рухом, навіть не дивлячись на панель.

— Скільки нам їхати? — голос Брайта звучав низько, як гуркіт двигуна перед стрибком у гіперпростір.

— Десять хвилин, якщо пощастить. Сім, якщо ви не збираєтесь гальмувати на поворотах, — вихопилося в мене, поки міцно стискала телефон, з якого досі долинав хаос.

З динаміка вирвався звук, від якого волосся на потилиці стало дибки: важкий удар об щось металеве, брязкіт розбитого скла та приглушений, захриплий від жаху шепіт Пейн, яка задихалася від жаху: "Будь ласка… не треба… " А потім дзвінок обірвався, залишаючи всередині мене липкий слід від нервів й бажання телепортуватися до неї.

— Що сталося…? — запитав Брайт, вводячи капсулу в крутий віраж. Нас хитнуло, пасок безпеки врізався мені в ключицю, але я навіть не відчула болю. Лють витіснила всі інші відчуття, в тому числі й інстинкт самозбереження. — Хто це?

— До моєї клієнтки навідався колишній, — мовила, відчуваючи, як нігті впилися в долоні. — …який систематично її бив,  переслідував та труїв. І я уявлення не маю, як він міг її знайти тут, на іншому краю галактики, навіть враховуючи, що на це пішло більш ніж пів року… Це просто статистично неможливо…

— У космосі "неможливо" — це лише питання ресурсів, — сухо зауважив він, пролітаючи на червоне світло автоматичного регулювальника. — Можливо, він встановив систему слідкування в її телефон? Чи заховав маячок у речі, які вона взяла з собою?

— Вона тікала з Землі нелегально, — зауважила я, намагаючись перекрити шум вітру за тонким склом капсули. —  Пробралася на вантажний корабель, забилася в найтемніший кут багажного відсіку і сиділа там, аж поки її не помітив капітан. У неї з речей був лише новий, куплений на чорному ринку телефон та готівка. Їй жахливо пощастило, що той старий капітан мав доньку її віку… Він побачив дівчину, яка була одним суцільним синцем, і вирішив допомогти їй отримати документи тут. Вона не залишила жодного сліду. 

— Значить, було щось ще, — Брайт різко крутнув кермо, об’їжджаючи повільний патрульний дрон. — Цифровий слід, впізнавання обличчя через вуличні камери або… Хтось продав інформацію. Ви знаєте, куди саме йти? Номер сектора?

— Сектор С-14, бокс одинадцять. Але я не впевнена, що вона досі там, — мій голос затремтів від найгіршої здогадки. — За цей час, поки ми їдемо, він міг її вколоти паралізатором або транквілізатором, і вивезти поза очі. У цих секторах сотні технічних виходів.

Брайт нічого не відповів. Він просто витиснув із капсули все, на що вона була здатна. Двигун видав тонкий, напружений свист. Я бачила, як повз нас пролітають неонові вивіски торгових кварталів, перетворюючись на розмиті кольорові смуги. Моє серце калатало в такт із миготінням дорожніх маячків всю дорогу. В думках ніби на повторі крутилася думка “тільки б встигнути”, яку я відсовувала на задній план.  Пальці те й діло тягнулися набрати її номер, але я розуміла, що якщо їй вдалося чудом сховатися самій чи сховати телефон, мій дзвінок міг видати її та зробити ситуацію ще гіршою. 

Ми припаркувалися так різко, що капсулу ледь не розвернуло на місці, із жахливим звуком тертя об металізоване покриття. Неонове світло житлового блоку засліпило очі, але я відразу ж вискочила з транспорту, на ходу дістаючи з рюкзака електрошокер та міцно стискаючи його в долоні. 

— Лін, зачекайте! — почувся  голос Брайта позаду, але я не могла вже зупинитися. Не мала права давати цьому покидьку більше часу. 

Мої кроки відбивалися від металевих стін гучною луною, в пошуках шуканого боксу. Шостий. Дев’ятий. Одинадцятий. Масивні металеві двері викликали в мене бажання стукнутися об них головою.  Важкий сплав, магнітний замок. Десь по той бік долунали важкі глухі звуки, ніби хтось методично кидав щось важке на підлогу. 

— Пейн! Я викликала охоронців! — почала гатити руками та ногами в металеву панель, щоб налякати її  колишнього. Паніка підступала до горлянки пульсацією. — Кілька хвилин і ми тебе врятуємо! Чуєш?!

— Відійдіть, — пролунав над моїм вухом холодний, владний голос.

Брайт нарешті наздогнав мене, тримаючи в руках компактний службовий випромінювач.Один точний постріл у панель електронного замка — і повітря наповнилося запахом горілої проводки та синіми іскрами. Брайт з розмаху вгатив плечем, а потім ногою в стик дверей. Метал зі скрипом піддався, і ми буквально влетіли всередину. Довкола панував такий хаос, що я з жахом схопилася за стіну, щоб не звалитися в сотні шматків скла й того, що колись було меблями. У кімнаті панувала тиша, від якої холонуло всередині. Світло миготіло — одна з ламп була розбита. Перекинутий стіл. Розкидані папери.. Вибите назовні вікно. 

— Пейн…? — мій голос зірвався на крик. Я кинулася до вікна, боячись побачити там порожнечу, але за ним був лише технічний карниз та висока худорлява тінь, котра зникла за стіною. 

Й поки я намагалася зрозуміти, де Пейн, Брайт уже рухався від дверей до дверей, професійно перевіряючи додаткові кімнати. Одна за одною вони відчинялися, і ми разом заглядали під ліжко, у шафи та всі можливі місця, куди могла сховатися доросла людина. 

— Пейн!!! — закричала на всю горлянку, намагаючись привернути її увагу, щоб вона подала хоч якийсь знак. Аж раптом, почувся тихий плач з-за чергового закутка, де мала б бути ванна.  Я підбігла до нього і притиснулася до них вухом, важко дихаючи й намагаючись вловити ще раз той плач. — Пейн, це я, Еверлін. Ви в безпеці, чуєте? Він пішов. Його тут немає. Натисніть на сканер, щоб я могла до вас увійти!