Розділ №25. Жахливий день

Брайт стояв непорушно, наче моноліт із чорного базальту, випадково забутий посеред жвавого ресторанчика. У його погляді, зазвичай зосередженому та холодному, зараз читалося щось таке, що змусило б навігаційну систему Старлайта видати помилку критичного перегріву. Його кулаки були стиснуті так, що кісточки пальців побіліли, а важкий китель на плечах, здавалося, робив його ще масивнішим, ніж зазвичай. А Гідеон, перебуваючи у полоні своєї мобусіанської доброти та щирого захоплення нашим "експериментом з довіри", продовжував тримати шматочок картоплі біля моїх губ, не усвідомлюючи катастрофи.

— Ну ж бо, Лін, дивись, який він спокусливий! — промовив він, сяючи всіма своїми зубами, абсолютно ігноруючи ауру смерті, що розливалася за його спиною. Я повільно відсунулася, відчуваючи, як мене пробирає від погляду капітана. — Чого ти? Я перестарався? Це було занадто…?

— Занадто, — мовив Брайт, забираючи стілець від іншого столика та навмисно посуваючи його ближче до мого. — Як для того, з ким вона не в стосунках, це було надто близько.

— Це ще що таке…?! — обурився Гід, шоковано розглядаючи капітана, який лише смикнув бровою. 

— Гід, — тихо промовила я, намагаючись пояснити ситуацію, — це мій клієнт — містер Брайтон Стар. Ми з ним все прояснили щодо того вечора, тому мене не треба від нього захищати. Все добре.

— Точно? — недовірливо примружився кухар, шукаючи ознаки брехні. 

— Точно, — посміхнулася йому. — Містере Брайте, це — Гідеон, мій старий друг та власник “Чумацького Шляху”. 

— "Старий друг"? — тихо перепитав Брайт та поклав руки на стіл, розглядаючи нас обох. — У вас доволі близькі стосунки як для друзів. Я ще жодного разу не бачив, щоб міс Еверлін хтось годував  з рук. Та й вона не дозволяла собі подібного ні з ким.

— Тому що ті істоти, як і ви — чужі, а я “її Гід”. Ловите різницю? — м’яко відповів він, щиро посміхаючись. — На те ми й друзі, щоб дозволяти собі всілякі особисті дурниці. 

— Певно добре бути в настільки близьких стосунках…? — відповів він, а потім акуратно, перехопив виделку з його руки й стиснув її сильніше, перш ніж наколоти їжу та піднести до моїх губ. — Завжди було цікаво, як це? 

— Заведіть собі людину, яка захоче з вами проводити час і дізнаєтесь,  — відповів Гід, пропалюючи очима нас обох.  Я дивилася на цих двох ревнивців та відчувала себе пачкою грошиків, яку не могли поділити між собою. 

— Власне, я вже знайшов таку, — знизав він плечима. — Правда, міс Еверлін? До речі, мій одяг можете не повертати. Він все одно личить вам значно більше ніж мені.

— Одяг…? — так і заскрипіли шестерні в голові Гіда від цієї двозначності. Нервова система почала збоїти і я стомлено опустила голову вниз, підпираючи долонями. 

— Може годі? — зірвалося з моїх губ, коли двері “Чумацького шляху” черговий раз відчинилися, впускаючи відвідувачів. — З вашої сторони було доволі мило ревнувати мене один до одного, але я сьогодні не в настрої дивитися, як ви міряєтесь своїми стосунками переді мною. Гіде — тебе клієнти чекають. Містере Брайте — якщо вам і далі хочеться мірятися з ним, можете піти слідом за ним й дати мені поїсти в спокої.

— Не хочу, дякую, — посміхнувся капітан й мовчки став зі мною вечеряти, поки Гід втік обслуговувати людей. За столиком запала тиша. Ми дивилися один на одного, лаючись одним поглядом, аж поки він не здався. — Добре. Я згоден. Трішки перегнув палку. 

— Хочете поговорити про це…? — мило посміхнулася, кровожерливо уявляючи, як колупаю йому мозок так само ювелірно, як він колупав мій кілька хвилин тому. — Чи може вам розповісти, чому ви настільки “трішки” відреагували на невинну ситуацію? 

— Добре, не трішки, — визнав він, мило підіймаючи руки на знак примирення. — Не варто розповідати мені те, від чого самі ж потім не будете в захваті. Інакше це нічим хорошим не закінчиться, а я занадто ціную вашу нервову систему, щоб потім шукати брехню в яку ви навіть не повірите. Тому давайте вдамо, ніби нічого не сталося.

— Прекрасна ідея! — м’яко посміхнулася йому, радіючи, що ми знайшли спільну мову. — Як ваш день минув? 

— Жахливо, — видихнув Брайт, і цей короткий видих здув із нього залишки тієї кам’яної монументальності, з якою він увійшов. — Весь день пройшов у суперечках із комісією з безпеки польотів. Вони вважають, що Титаніум потребує додаткової перевірки протоколів через "емоційну нестабільність екіпажу". Якийсь абсурд.  Машини судять нас за те, що ми відчуваємо.

Він відкинувся на спинку стільця, і я помітила легку тінь втоми під його очима. Брайт завжди здавався мені людиною, викарбуваною з монолітного шматка сталі, але зараз, у тьмяному світлі "Чумацького Шляху", він виглядав… звичайним. Можливо, навіть трохи вразливим. І це робило його доволі магнетичним. Та затишним. 

— Емоційна нестабільність? — я підняла брову, кусаючи картоплю. — Дивлячись на те, як ви щойно намагалися проткнути Гідеона поглядом, комісія цілком  може мати рацію.

— Це була не нестабільність, Лін, — Брайт ледь помітно всміхнувся кутиками губ. — Це було щире бажання вберегти дорогу для мене людину від сумнівного мобусіанця. 

— Ви прийшли сюди, щоб повечеряти чи зіпсувати мені  апетит? — до щік підступив жар. Брайт вмів бути прямолінійним до неможливості, і це збивало з пантелику сильніше за будь-яку дипломатичну гру. 

— Ніколи не думав, що психотерапевта можуть турбувати розмови про емоції, — зауважив він, нарешті розслабляючись та обводячи мене поглядом. — А якщо серйозно, космос — це доволі небезпечне місце. І я не хочу, щоб ви постраждали через когось. 

— Через кого? — запитала я, уважно дивлячись йому в очі.

Брайт замовк. У цей момент Гідеон, проходячи повз із тацею напоїв, навмисно голосно грюкнув склянкою об сусідній стіл, кинувши на капітана пронизливий погляд. Брайт навіть не здригнувся. Він подався вперед, скорочуючи відстань між нами. Таке відчуття, ніби він сьогодні вирішив влаштувати мені емоційні гойдалки, а я нахабно не хотіла на них сідати й відхиляла кожне запрошення на цей атракціон.