Розділ №24. Чужа реальність

Звуки від кроків міс Пейн ще довго висіли в повітрі, хоча автоматичні двері кабінету вже давно беззвучно зімкнулися. Я сиділа у своєму кріслі та дивилася на планшет із занотованими тезами нашої розмови. Слово "пастка", виведене дрібним почерком, було тричі підкреслене та обведене червоним кольором. Мої очі поверталися до нього навіть після чотирьох клієнтів, які приходили після неї.  Це був той самий "посмак" професії, про який не писали у підручниках із психотерапії. Ти можеш бути скільки завгодно триматися, видавати клієнтам плани дій та алгоритми порятунку, але коли за ними зачинялися двері, ти опиняєшся наодинці з їхнім жахом. 

Наступні години минали наче у тумані. В голові все ще пульсувала думка: чи справді я допомогла Пейн, чи лише дала їй нову іграшку для її параної? Фотографії... Це був раціональний метод, але що як вона зациклиться на цих деталях та буде ще більше боятися? Що як це перейде у гіперфокус? У світі технологій, де штучний інтелект самостійно прибирає будинки та контролює величезну частину нашого життя без нашої прямої участі, це може звести з розуму. 

—  Ви там не заснули? —  вирвав мене з роздумів грубуватий  голос.  Біля вхідних дверей стояв найманий технік з ящиком інструментів. — Мені потрібно поміняти кабелі. Тут буде шумно. 

— Вибачте, важкий день, — я підвелася і почала згрібати свої речі в сумку. — Дві хвилини і я зникну. Можете йти працювати. Дякую вам. 

Технік роздратовано  хитнув головою та зник, дозволяючи мені швидко розібратися з нагальними справами та вийти з корпусу. Крокуючи металевими коридорами Старлайта, я відчула, як шлунок зрадницьки стиснувся. Обід був вічність тому,  й мій організм вимагав чогось смачненького. Тому я дістала телефон та швидко набрала повідомлення капітану Брайту: "Я закінчила сьогодні трохи раніше. Йду в "Чумацький шлях” повечеряти. Якщо хочете, можете приєднатися".

Ресторанчик "Чумацький шлях" був серцем гуманоїдного сектора. Тут не було зазвичай багато людей, тому добряче здивувалася, коли мене мало не збили з ніг на вході. Щойно я переступила поріг, як мене оминула радісна парочка та щасливо пішла собі далі, обговорюючи неперевершену кухню. Кілька шахтарів у кутку голосно обговорювали курс видобутку іридію, а десь в куточку пара закоханих мило розглядала планшет, поїдаючи картоплю. 

— Лін! — прогримів радісний крик на весь хол, перш ніж  я неочікувано опинилася в його ведмежих обіймах. Мене здійняли в повітря, стиснувши так, що з легень вийшло все залишкове напруження після робочого дня. А разом з ним ще й повітря.  — Який же я щасливий, що ти прийшла до мене! 

— Пусти мене! — прохрипіла йому з останніх сил. Мобусіанець ніби отямився та відразу ж всадив мене за мій улюблений столик біля вікна, з якого відкривався вид на внутрішній сад станції. — Якщо ти мене так обійматимеш при кожній нашій зустрічі, то через тиждень тобі не буде кого зустрічати вже. 

— Вибач… Я якось забув, що земляни настільки тендітні…

— Ми не тендітні. Це просто мобусіанці занадто твердолобі та сильні, — буркнула йому. — Але бог з цим. Можна мені поїсти? У мене був жахливий вечір і я страшно хочу поїсти щось затишніше за поживний пакет  номер чотири. В тебе щось залишилося?

— Для тебе — що завгодно! — відповів прибулець та хутко збігав на кухню за смачненьким. Від вигляду смаженої картоплі моє серце відразу ж розтануло і на душі стало трішки легше. Я вже було відкусила шматочок, як нетерплячий погляд мобусіанця змусив мене похлинутися повітрям та відкласти в бік їжу. — Чому ти не їси?

— Кажи, — люб’язно махнула йому рукою, в очікуванні робочої атмосфери. — Я ж бачу, що ти хочеш мене про щось запитати. Що сталося?

— Нічого такого, просто хотів уточнити… — зам’явся двометровий довгань. — Скажи, Еверлін, а всім землянам подобається картопля? Вона нікого не лякає?

— Хіба що тебе, — мимоволі розсміялася. Питання було настільки несподіваним після всього денного мороку, що я навіть розгубилась. — Звідки такі дивні підозри, Гідеоне? 

— Розумієш… — зам’явся він, сплітаючи довгі пальці між собою. — Та дівчина з Землі, про яку я тобі розповідав… Вона приходила сьогодні до нас. І я вирішив підкорити її шлунок, як ти й казала мені. Я поставив перед нею миску з їжею, мило кліпав очима, очікуючи коли вона скуштує її. А вона…Вона ніби злякалася її та навіть не торкнулася. Тільки пила свою каву з термоса, поглядаючи у вікно. Хоча я бачив, що вона хоче спробувати її. Чесне слово!

— Можливо, справа не в картоплі, Гідеоне, — тихо відповіла я. — Іноді люди не можуть їсти не тому, що не смачно, а тому, що мали негативний досвід з їжею… Щось на кшталт отруєння чи… Чи можливо її сварили за те, що вона їсть забагато. Причин може бути багато.

— Це ж скільки треба їсти, щоб за це сварили… — здивовано вигнув брови мобусіанець, поки в мене перед очима стояв образ міс Айл. Її тремтячі вихудлі  руки, гострі вилиці, запалі очі та панічний страх набрати вагу, тому що інакше її перестануть любити та залишать наодинці з цим світом. Можливо, та дівчина, про яку говорив Гідеон, теж жила в полоні власних залізних пасток минулого. — Звучить нереально…

— Але це чужа реальність, навіть якщо для тебе вона виглядає неправдиво… — вичавила з себе, задумливо розглядаючи золотисту скоринку на шматочку картоплі. — Когось засуджують за зайвий шматочок їжі, когось б’ють, когось отруюють їжею та викрадають. Те, що цього не робили з тобою, не означає, що цього не робили з іншими. Розумієш? 

— Розумію, Лін. Але це занадто жорстоко, а я просто хотів, щоб їй було смачно. Щоб вона відчула себе як вдома.

— У тому-то й річ, Гідеоне. Для декого "дім" — це не затишок. Це місце, де треба постійно бути напоготові. Залізна пастка яка переслідує в кошмарах. 

Мобусіанець зітхнув так важко, що я пошкодувала, що взагалі завела цю тему. Його щире розчарування було занадто відчутним, тому я ніяково стулила свого рота й  глянула на свою тарілку, яка більше не приносила мені тієї радості якої мала б. Клята. Професійна. Деформація. Клятий мозок, який шукає у всьому першопричину й діагноз, забуваючи, що інколи життя значно простіше й не всі люди травмовані.