Розділ №23. Залізна пастка

У кабінеті стояла тиша. Після затишних балачок у їдальні було важко відчувати настільки гнітючу атмосферу.  Але я розуміла, що навіть ця "важкість" була вже великим досягненням. А все тому, що навпроти мене, на самому краєчку м’якого крісла, сиділа одна з моїх постійних клієнток —  міс Пейн.

Незважаючи на те що система клімат-контролю на Старлайті підтримувала стабільні двадцять два градуси, міс Пейн завжди була одягнена так, ніби ми перебували на крижаному супутнику Сатурна. Високий комір темно-сірої сукні щільно охоплював шию. Довгі рукави ховали зап’ястя. Пасма волосся прикривали майже все обличчя так, що я бачила лише кінчик її носа та величезні очі. Вони бігали по кабінету, судомно намагаючись знайти камери та передбачити небезпеку. Якої, слава богу, більше не було.

Смішно, але патріархальна система кругом була однаковою.  Вона казала жінкам, що їхнє головне призначення в цьому світі — вдало одружитися, завести дітей та доглядати за сім'єю. Але варто було цій сім'ї розбитися вдрузки та поранити їх, як вона відразу ж заганяла їх в пастку. "Очі бачили, що брали". "Ти спровокувала його". "Він же випив! От і дозволив собі зайвого". І ще сотні фраз, якими забивають кришку у труну самоповаги. Власне Пейн довелося пережити те ж саме.

Так вже сталося, що їй не пощастило з самого початку. Коли один бовдур підсипав їй щось в напій та домагався, її матінка люб'язно домовилася з ним про їхнє одруження замість того, щоб зробити аборт. Перший час він носив її на руках, обожнював та дарував подарунки, аби загладити свою провину. А потім побив її так, що у неї стався викидень. Нове замолювання гріхів, нові побої. Місяць за місяцем. Рік за роком. Він ламав їй кінцівки. Дарував коштовності. Аж поки в якийсь момент вона не наважилася заявити на нього. Але як то буває у світі... Його відпустили, бо це "Сімейні негаразди", які є у всіх.

Я не знаю яким чудом вона спромоглася втекти зі своєї нещасної планети.  Але втеча на Старлайт була для неї не просто зміною місця проживання. Це був стрибок у безодню в надії звільнитися чи померти. І Пейн влаштовували обидва варіанти. Просто тому, що вони обидва були кращими за життя в постійному страсі та з відчуттям вічного переслідування.

— Міс Пейн? — тихо покликала я, помічаючи, як вона в соте обсмикує рукава кофтини. — Як минув ваш тиждень? Що вас турбувало?

— ...речі. Мене турбували мої речі,  — прошепотіла вона, не підійімаючи погляду. Голос її тремтів, як натягнута струна. —  Я точно знала, що моя зубна щітка стояла зліва від крана. Але повертаючись додому, я побачила її праворуч. Ніби хтось навмисно її переклав. Він завжди ставив її праворуч...! І не тільки це...

Міс Пейн продовжувала розповідати про дрібнички, які її непокоїли, поки по моїй спині біг холод. Для людей з подібним минулим, було доволі нормальним сумніватися в собі та не довіряти власним очам. Але подібний рівень тривоги мав і зворотну сторону. Такі люди помічали такі деталі, які б мені й в око не впали. До того ж... Доволі довгий час вона не помічала її, а значить їх не було.

— Ви боїтесь, що він повернувся...? — запитала, уважно спостерігаючи за її реакцією. Дівчина насторожено підняла очі та хитнула головою.

— Я не переставала цього боятися... жодної секунди, — вона судомно вчепилася в підлокітники. — Я знаю, що це звучить нераціонально. Але він завжди мене знаходив. Завжди казав, що якщо я знову втечу, то він зведе мене з розуму, аж поки я сама не захочу повернутися назад. І тепер я дивлюся на переставлені речі й думаю: це він? Чи це я остаточно з’їхала з глузду...? Що гірше, Еверлін? Бути божевільною чи бути під наглядом монстра?

— Ми з вами довгий час працювали над вашою спроможністю довіряти собі, — я нахилилася вперед, намагаючись встановити зоровий контакт. — Пам’ятаєте, про що ми з вами домовлялися? Ваша пам’ять — це інструмент, який допоміг вам вижити. Вона не могла відмовити вам зараз без причини.

— А раптом це збій? — вона почала розгойдуватися вперед-назад. — Раптом панічні атаки зруйнували щось у моєму мозку? Штучний інтелект в домі сказав, що не було зафіксовано сторонніх відвідувань. Але ж... речі точно були не там!

— Міс Пейн, послухайте мене, — мій голос став твердішим. — Я не вірю, що ви божевільна. Але на Старлайті все залишає свій слід. Тому якщо цей покидьок з'явиться тут, ми про це дізнаємося.

— І що буде...? — запитала вона хриплим голосом. — Мене не захистили на рідній планеті. Мене не захистили на космічному кораблі, на який він увірвався. Гадаєте, мене зможуть захистити тут...? Хто? Хто мене захистить, якщо у мене нікого немає?

— Я вас захищу, міс Пейн, — твердо мовила, простягаючи їй долоню. — Ви завжди можете мені зателефонувати у будь-який час і я відразу ж приїду до вас. Домовились?

— А якщо я не встигну...? Якщо я не зможу покликати вас...? — панічно бігала вона очима по всьому кабінеті. — Якщо... Якщо це буде зненацька?

— Тоді ви знаєте, що робити. Пам'ятаєте? Ми поставили на ваш кисневий браслет швидкий набір. Вам треба лише натиснути кнопку й піде виклик, — я дістала з кишені телефон та відкрила додаток для батьківського контролю. Він завжди показував де перебувала міс Пейн в реальному часі. Не те щоб я за нею стежила, але їй було легше від того, що хтось міг знайти її якщо щось станеться. — У мене є права на водіння. У мене є диплом за навички самозахисту. Є електрошокер. Є газовий балончик. І є номер поліції.

— ...хіба вам не страшно?

— Страшно, — я ледь помітно всміхнулася, намагаючись передати їй частинку своєї впевненості. — Всі живі істоти бояться. Це захисний механізм нашого організму, щоб уникнути небезпеки. Тому до своїх страхів потрібно дослуховуватися, міс Пейн. Бо вони рятують наші життя. А ще краще, спробувати складати  план дій на випадки, які вас турбують. І сьогодні ми з вами складемо ще один такий план.