Розділ №21. Синдром рятівника

Час обідньої перерви стік так само швидко, як і почався. На планшеті з’явилася особиста картка містера Рейна — біженця з Оріону і я обійняла себе руками, відчуваючи як горло невільно стислося від сліз. Пів року тому в його секторі розпочалася війна. Частина населення змогла полетіти з планети вчасно, але інша — залишилась там і довгий час відстоювала своє право на життя. Маркус належав до других і, на жаль, побачив забагато як для своїх ста з гаком років.  

Війна застала його у своєму будиночку, який вони з дружиною будували самотужки довгий час. Він саме їхав додому, як ракета прилетіла поруч з його домом та знесла частину стіни, коло якої стояла міс Лайт. Її пошматувало склом з вибитого вікна. І вона померла на його руках. А трохи пізніше, туди влучила ще одна ракета, остаточно стерши з пам’яті спогади про минуле. 

“Я ненавиджу себе” — сказав він якось під час сеансу, розглядаючи скляний купол над нашими головами так, ніби мріяв аби той звалився на нього й розтрощив у ту ж мить. Мені здавалося, що він страждає від синдрому вижившого. Але…ні. Виявилося, що в той самий день, як війна зруйнувала його життя, він посварився з дружиною та наговорив їй багато зайвого. А потім, як то бувало, картав себе за  це…

— Еверлін? — відірвала мене від своїх думок Мері.  — Містер Рейн надіслав тобі листа. Гадаю…тобі варто його прочитати. 

— Він… Не прийде…? — тихіше запитала в неї, сідаючи за робочий стіл та впираючись поглядом в порожній екран монітора, який зазвичай висвітлював графік зустрічей. Мері не відповіла одразу. Вона лише мовчки вивела на екран невеличке повідомлення та дала мені трохи особистого простору. 

"Дорога Еверлін!

Зі мною все добре. Я знаю, як ви цінуєте пунктуальність і як щиро намагалися зібрати докупи уламки моєї душі протягом цих місяців. Вибачте, що не повідомив вас раніше, але деякі новини приходять до нас зовсім неочікувано. 

Знаєте, я довго думав про те, що ви сказали на останньому сеансі. Ви говорили, що ми не можемо змінити минуле, але можемо змінити місце, де будуємо майбутнє. Я зрозумів, що досі сиджу в тому розбитому авто біля руїн свого дому, дивлячись на порожнє вікно. І поки я там — я живий не більше ніж  моя Лайт. А вона б за це сварила мене. 

Пам’ятаєте, я розповідав вам про Малу Елізію? Це крихітна планета на самій околиці системи Веги. Моя дружина мріяла про неї все життя. Вона постійно переглядала голографічні журнали, де описували безкраї поля квітів та сади, що квітнуть триста днів на рік. Вона казала, що була б рада там навіть померти. Бо дуже любила квіти. Понад усе… Тому я довго думав над вашими словами й наважився надіслати їм листа. Цієї ночі мені погодили дозвіл на тимчасове проживання. Як біженцю. Я зібрав усе, що в мене залишилося — кілька вцілілих фотографій, кільце Лайт, яке вона залишила в моїй автівці того дня, і... ваш подарунок.

Ви сказали, що турбота про інше життя лікує власне. Ви сказали, що моя дружина бажала б мені щастя. Що навіть після сварки, вона продовжувала піклуватися про мене й тому готувала на кухні мою улюблену страву. Тому… я вирішив спробувати жити далі. Я вирішив показати їй  сади  Елізії про які вона мріяла. 

Дякую вам за те, що слухали розповіді старого дурня. 

З повагою, містер Рейн"

Десь під листом виднілася фотографія на якій старий чоловік стояв згорблений перед своєю невеличкою літальною капсулою, заваленою всім, що у нього залишилося з Оріону. В його руках знаходився невеличкий сріблястий кактус, з кільцем на одному зі стебел. А на вихудлому обличчі виднілася посмішка. Напевно, перша з того часу, як він потрапив на Старлайт. Серце в грудях зрадливо стиснулося і я мерщій прикусила губу, щоб не заплакати. Але, чомусь, вони лише швидше стали збиратися на повіках й повільно сповзали щоками. 

—  Еверлін…? — тихо запитала Мері, змушуючи мене глибше вдихати повітря. — Плакати через лист не раціонально. 

— Життя взагалі не раціональна штука, але ж ми живемо, правда? — буркнула їй у відповідь, дозволяючи нервами вийти назовні. 

Раптом двері мого кабінету різко відчинилися. Я здивовано витріщилась на нього очима, переповненими сльозами і як бовдур могла лише блимати, не розуміючи, що відбувається. Він же, своєю чергою, помітивши мене в сльозах, відразу ж зачинив двері та сунувся до мене, протягуючи долоню до мого обличчя.  

—  Що з вами? — мало не торкнувся він, але я вчасно встигла відсунутися.

— Кактус в око попав… — буркнула йому у відповідь, швидко кліпаючи очима. — Як ви тут опинились? 

— Що…? 

— Мері, якого біса ти його впустила без мого дозволу? — зрозуміла нарешті в чому справа. — А якби я тут переодягалася?!

— Ти плакала. А він виробляє у тебе ендорфіни одним своїм виглядом, — без краплі сорому говорила вона машинним голосом. — Мені треба було просто дивитися?

— Чому ви плакали? — вліз чоловік у виховну бесіду. 

— Бо я жива людина, яка має право на власні емоції, — відрізала й перевела погляд на голограму Мері. — І так. Треба було просто сидіти та дивитися як я плачу. А якщо це для тебе нестерпно — треба було заплющити очі чи піти кудись, щоб не бачити цього. 

— Що це з нею…? — тихо запитав капітан в Мері, поки я вдихала повітря в легені. 

— Вона втратила свого улюбленого кактуса… Не звертайте уваги, — так само гучно прошепотіла ця зараза. — Якщо у вас з собою шоколадний батончик — саме час кинути його їй та обійняти зі спини. Я читала в підручниках з психології, що це допомагає. 

— В якому це? — поцікавилась в неї, натякаючи поглядом Брайту геть не думати кидатися в мене шоколадом. 

— У тому де писалося про “Обійми метелика”. Це був підручник з першої психологічної допомоги в екстремальних ситуаціях, Еверлін. Розділ про виведення пацієнта зі стану ступору через позитивні подразники, — незворушно додала Мері, і її голограма ледь помітно мерехтіла, ніби вона справді пишалася своєю обізнаністю.