Розділ №19. Лікування невиліковних

Ранок після "великого потопу" нагадував кадри з фільму про апокаліпсис, який намагалися нашвидкуруч відремонтувати декоратори. За ніч роботи люб’язно навели порядок, але в повітрі все ще висів запах вологи. Доміре викликала техніків, аби вони перевірили основну консоль і всю ізоляцію на електричних проводах та кабелях. Роботи було багацько і в якомусь сенсі я була рада, що вирішила зайнятися перевіркою Мері ще ніччю й спала тут. Інакше б довелося витрачати купу часу на дорогу й наспіх робити все це зранку. 

— Еверлін,  — бадьоро промовила Мері в навушнику, який я майже не знімала на роботі.  — Твій перший запис через тридцять хвилин. Рекомендую випити кави, поки ще ніхто не прийшов. Ти маєш доволі агресивний вигляд. 

— А я рекомендую тобі не робити подібних компліментів, поки я не випила першу чашку, — пробурмотіла, обходячи групу техніків, які розібрали стельову панель біля входу до мого блоку.

— Обережніше, лікарю, — кинув один із них, витираючи замаслені руки об комбінезон. — Там на щитовій панелі ізоляція злетіла так, ніби її зубами гризли. Нам пощастило, що автоматика вчасно відсікла сектор. Доведеться ближче до вечора міняти деякі деталі. 

Як я й підозрювала. Новина була не зовсім приємною, але це принаймні можна було швидко полагодити, тому я лише кивнула, намагаючись не думати про те, скільки часу все це займе. Годинник невблаганно йшов далі. Я прискорила крок. Треба було змити з себе залишки ночі, змінити м'яту кофту на свіжу сорочку і, що найважливіше, повернути собі професійну маску.

Ранкова рутина минула доволі швидко, і вже за двадцять хвилин я сиділа у своїй оновленій зоні відпочинку, тримаючи в руках каву, яку Мері люб’язно поставила мені на стіл за допомогою робота-помічника. Напій був гірким, обпікав язик, але це було саме те протверезіння, якого я потребувала. Вона здавалася мені єдиною стабільною річчю в цьому божевільному світі.

— Техніки закінчили зі щитовою, — пролунав голос Мері. Тепер вона з'явилася у вигляді крихітної феї, що сиділа на краю моєї чашки. Це було її нове "заспокійливе" амплуа. — Коротке замикання сталося через конденсацію в системі вентиляції. Статистична ймовірність повторення протягом наступних сорока восьми годин — нуль цілих, три десяті відсотки. Ти можеш розслабитися.

— Розслабитися? — я скептично підняла брову. — Мері, мій перший пацієнт сьогодні — міс Айл Лов. Це слово не сумісне з нею.

— Оу... — "фея" змінила колір з блакитного на тривожно-жовтий. — Вона вже в приймальні. Аналізатори зафіксували її вагу — вона знову скинула…

Не те щоб я все ще дивувалася цьому, але відчуття емпатії ніхто не скасовував. Глибокий подих зірвався з моїх губ і весь затишок від кави миттєво зник наче його й не було. Деякі випадки в моїй практиці були складними через травми, деякі — через агресію, але міс Айл... вона була складною через свою відсутність. Вона танула на очах, і найстрашнішим було те, що вона робила це з витонченою, майже релігійною насолодою. 

Весь останній рік ця жінка всіма можливими шляхами намагалася скинути вагу, бо вважала себе товстою. Спочатку вона стала пропускати приймання їжі. Потім пила таблетки. Коли її  рідні вдарили на сполох та стали контролювати, що вона їсть, міс Айл стала їсти більше. Вона снідала з ними, обідала та вечеряла. А потім йшла у вбиральню та викликала блювоту. Аж поки її горлянку не стало роз’їдати від кислотності й вона не потрапила в лікарню. Потім наставало тимчасове покращення на фоні крапельниць та примусової госпіталізації, але зрештою ставався черговий рецидив. 

Двері мого кабінету відчинилися, і всередину майже невагомо влетіла — інакше не скажеш — фігура, загорнута в багатошаровий одяг з найтоншого шовку. Мешканці Фетайла завжди славилися своєю тендітністю та аристократизмом, але міс Айл довела ці риси до абсолютного жаху. Її обличчя нагадувало порцелянову маску, на якій очі здавалися занадто великими, впалими. Кістки випирали гострими рисами. Колись густе волосся стало рідким. Синювато-жовта шкіра. Але навіть в такому вигляді вона все ще залишалася…красивою. Дійсно красивою. 

— Доброго ранку, міс Айл, — я змусила свій голос звучати максимально м'яко та нейтрально. Вона опустилася в крісло й невдоволено відвернулася до вікна. 

— Еверлін, — її голос був схожий на шурхіт сухого листя. — Я сподіваюся, ви не будете знову катувати мене розмовами про їжу. Це так... вульгарно.

— Ми не будемо говорити про калорії, якщо ви не хочете, — знизала плечима. —  Про що ви хочете поговорити? 

— Про мою психовану сімейку?  — вона розсміялася й витончено махнула рукою, і я побачила, як просвічуються вени крізь майже прозору шкіру. — Вони мені жахливо набридли… Постійно намагаються запхнути в мене щось калорійне. І постійно змушують ходити до вас! Але це їм треба лікуватися, а не мені! Це вони психи, а не я! 

Всередині мене закипало знайоме почуття безсилля, змішане з роздратуванням та болем. Психотерапія завжди була двостороннім процесом. Я могла розібрати людину на атоми, могла знайти корінь проблеми в дитинстві чи соціальному тиску, але я не могла допомогти тому, хто не хотів, щоб йому допомагали. Ось як міс Айл. Роки лікування булімії та вливання крапельниць не змогли переконати її, що вона перетнула межу. Тисячі пояснень від інших лікарів та оточення, не змогли довести їй, що вона хвора. І наші сеанси двічі на тиждень тим паче не зможуть змінити її світогляд. 

Переді мною сиділа вихудла до кісток жінка, яка з дитинства чула від батька, що її мама стала потворною після народження дитини. Через хвороби, та не могла ніяк повернутися до своєї ваги, а подібна “підтримка” чоловіка лише доливала масла у вогонь. Тому Айл сотню разів бачила як та пила пігулки, лягала під ніж, блювала, тренувалася до втрати свідомості та робила все аби чоловік її не покинув. Але як то бувало… він пішов. Пішов, на останок сказавши, що Айл не може бути його донькою, бо вона така ж потвора, як і її матінка.