Розділ №18. Статистична похибка

Знаєте, що може бути гірше несанкціонованого наводнення офісу та ночі проведеної на роботі? Ранок, проведений на плечі у свого пацієнта. Особливо тоді, коли система штучного інтелекту будить тебе противним писком, який віддається в голові болем. 

— Та дайте мені поспати... — прошепотіла я, але марно. 

Набридливий звук продовжував дратувати своєю монотонністю.  Я повільно розплющила одне око, намагаючись зрозуміти, звідки ж він долунав, але натомість побачила чорну тканину сорочки. Мій погляд піднявся вище, впираючись в сонне обличчя Брайта й моментально приводячи мене до тями. 

Не знаю яким чудом так сталося, але моя голова покоїлася на його плечі, ноги були незручно підігнуті, а рука... моя власна рука по-хазяйськи стискала край його сорочки. Сам же  капітан відкинув голову на спинку дивану і, здавалося, міцно спав. Його грудна клітка повільно підіймалася й опускалася, навіть не підозрюючи в яку прірву сорому  мене затягувало в цю саму мить. Як я взагалі могла заснути на ньому, коли чітко пам’ятала, що він спав на кріслі для пацієнтів…!?

 Я спробувала обережно відсторонитися, але в цей самий момент важка рука Брайта, яка до цього вільно лежала на спинці, інстинктивно опустилася нижче і притисла мене ближче до його грудей. Теплий подих лоскотнув мою маківку, змушуючи нервово смикнутися від надмірної близькості. Брайт різко розплющив очі. Секунду він дивився в стелю, намагаючись зорієнтуватися в просторі, а потім його погляд опустився на мене. 

— Еверлін…? — прохрипів він  нахабно-оксамитовим тоном, від якого  мої щоки моментально спалахнули. — Вимкніть це чудовисько… Давайте поспимо ще трішечки…

— Я не чудовисько! — обурилась Мері, з’являючись в просторі голограмою. 

— Всі, хто будить мене, коли я хочу спати — чудовиська, — пробурмотів чоловік, підпираючи щоку долонею і заплющуючи очі назад. Я  смикнулася, намагаючись злізти з нього, але ноги заніміли і я ледь не полетіла носом у підлогу, якби не Брайт. Він спритно  перехопив мене за талію, допомагаючи відновити рівновагу. — Не тікайте від мене… Ви не зробили нічого поганого, за що б вам потрібно було б соромитись.

— Тоді як я опинилася у ваших обіймах…?

— Мене вчора вимкнуло від втоми на кріслі. А коли я прокинувся, ви вже спали на дивані в обіймах з ноутбуком. Я не хотів, щоб він випадково впав і розбився, тому поставив його на стіл. А коли хотів накрити вас хоча б своїм кітелем, ви рефлекторно притягнули до себе мою руку. Певно подумали, що це ноут. Не будити ж вас через те, що ви сповзли мені на плече?  Нічого особливого не сталося. Тому припиніть вже соромитись. 

Чужі руки повільно відпустили мене, дозволяючи таки дистанціюватися. В голові все ще неприємно гуло, але жодної відрази чи паніки не було. Аж ніяк. Тому я сонно потерла скроні та підійшла до свого столу, роблячи кілька ковтків води, поки Брайт прокидався. Мері тактовно сховалась назад. Певно зрозуміла, що пахне смаженим. 

— Я не соромлюсь. Мені просто не комфортно торкатися людей, яких я не знаю, — пояснила йому, приводячи себе до тями.  

— Копатися в їхніх душах комфортніше? — посміхнувся він, сідаючи зручніше. — Вам не здається, що це потребує більшої інтимності?

— Потребує, — я відчайдушно намагалася поправити волосся, яке, судячи з усього, зараз нагадувало гніздо переляканого монстра. — Тому перед тим, як чіпати чиєсь тіло, я  розбираю його на атоми. 

— Наскільки ж вам тепер треба розібрати моє минуле, щоб не перейматися нашими недообіймами? — він встав, розминаючи затерплі плечі. Навіть після ночі в кріслі він виглядав так, ніби щойно зійшов з обкладинки журналу, тоді як я почувалася пом’ятою булочкою. — І що робити, якщо я не хочу аби мене препарували? 

— Жити, містере Брайте, — байдуже відказала йому. — Я не збираюся лізти в душу тому, хто цього не хоче. Для чого? Ви можете страждати скільки вам захочеться, сумувати скільки завгодно, радіти, якщо вам заманеться. Допомагати треба тим, хто хоче отримати цю допомогу. 

— Хороші слова, — посміхнувся він. Але не встигла я ще щось відказати, як на голографічному екрані знову з’явилася Мері в костюмі лікарки та спокусливо заправила пасмо волосся за вухо.

— Еверлін, вітаю! — пролунав її голос аж занадто бадьоро для ранку. — Система повністю оновилася. І, гадаю, твій рівень кортизолу теж пішов на спад.  Містере Брайте, ви прислухалися до моєї поради та поцілували її, поки я перезавантажувалася? 

— Мері! — не стрималася все ж таки й гаркнула, поки капітан прикрив очі долонею і тихо сміявся з ситуації. — Рівень кортизолу наразі мені підвищуєш саме ти! Тому рекомендую все ж таки стерти нав'язливе бажання звести мене з моїм пацієнтом, поки я не звела тебе з кошиком. 

— Ваш штучний інтелект зі всіма поводиться настільки природно? — відверто сміявся він, розправляючи зім’яту сорочку.  — Яка мила версія. Треба буде встановити таку й собі, щоб хлопці розважалися. 

— Мері — це особливий випадок, — зітхнула, намагаючись не дивитися на те, як вправно Брайт застібає верхній ґудзик, що випадково розстібнувся вночі. — Вона — самонавчальна модель, яку довелося перенавчати на емпатійність, щоб вона пацієнтам з суїцидальними нахилами не підказувала місця для комфортної смерті. Тому вона має свої…нюанси. Й інколи поводиться занадто… Людяно. Особливо після останнього збою…! 

— Я просто аналізую невербальні сигнали! — обурено вставила Мері, чия голограма тепер напівпрозоро зависла над моїм робочим столом. — Зіниці містера Брайта розширилися на  п’ятнадцять відсотків, коли ви прокинулися, а ваша частота серцевих скорочень…

— Мері, вихід! — скомандувала їй. Голограма миттєво зникла, залишивши по собі лише легке синювате мерехтіння.

В кабінеті запала тиша, яку порушувало лише мірне гудіння вентиляції. Я відчувала на собі погляд Брайта — допитливий, спокійний та проникливий. Він не поспішав йти, хоча його певно давно вже зачекалися на кораблі. Просто насолоджувався ситуацією та отримував естетичне задоволення від моєї нервової пики.