Розділ №17. Безсовісний роздітий нахаба

Один маленький псих. Два маленьких психи. Три маленьких психи. Я стояла посеред промоклого кабінету та глибоко дихала, наповнюючи легені холодом повітрям, щоб заспокоїтися. Десь на краю свідомості бігали нервові клітини та рахували числа, щоб перемкнутися на щось окрім місцевого потому. Над головою зрадливо миготіла лампа. І весь цей краєвид закінчувався на Брайті, котрий все ще не відпускав моїх рук.

—  Ходімо, я відвезу вас додому, поки ви не захворіли, — промовив він, — Ви промокли та промерзли.

— Немає потреби, у мене є комплект одягу тут. І до того ж треба перезапустити штучну систему, — стомлено заплющила очі на мить і, м’яко вивільнивши руки, сунулася до свого кабінету. 

Важкий капітанський кітель на моїх плечах пахнув металом та шоколадом. Він був мені завеликий, сягаючи трішки вище колін, але саме цей кокон зараз рятував мене від остаточного перетворення на крижану статую. Десь позаду чулися важкі кроки по мокрій підлозі. Виважені. Впевнені. Важкі. Такі, наче  він ступав не по затопленій психологічній  клініці, а по містку власного крейсера.

— Я доберусь додому сама, як закінчу. Ви можете йти, — кинула я через плече, намагаючись знайти в шухляді ключ від шафи з запасними речами. — Дякую, що допомогли сюди швидше добратися. Але вам вже час.

— Я хочу залишитися, якщо ви не проти, — мовив він, зупинившись у дверях мого кабінету і схрестивши руки на грудях. Тепер, без кітеля, у самій лише тонкій сірій сорочці, яка підкреслювала розмах його плечей, він здавався ще масштабнішим у цьому маленькому просторі. — А як закінчите, відвезу вас додому. 

— І що ви будете робити весь цей час? Дивитися, як я б’юсь головою об стіл…? —  нарешті знайшла ключ і дістала сухий змінний одяг. — Це таке собі  видовище, містере Брайте. Нічого особливого. Чи ви все ще вибиваєте собі час в “Таймлесі”? 

— Вибиваю, — усміхнувся він, і в кутиках його очей зібралися дрібні зморшки. — І якщо забути, що ви промокли наскрізь та перенервували, то мене цілком влаштовує все. 

— Безсовісний нахаба, — буркнула собі під ніс, дістаючи домашні капці та теплі шкарпетки, в яких я зазвичай всю ніч писала звіти. 

— Принаймні, я нахаба, який вам не збрехав. Непоганий початок терапії, хіба ні? — ще більше посміхнувся він, а я лише похитала головою, не маючи сил сперечатися й мовчки зачинила двері. Цього разу навіть люб’язно сповільнилася коло його носа, щоб він мав час відсунутися. 

Мокрий одяг полетів на диван. Прохолодне повітря торкнулося шкіри й вона відразу ж вкрилася сиротами. Я знову зробила глибокий вдих, заспокоюючи серце, яке чомусь вирішило влаштувати забіг на швидкість, та хутко одягнула теплий светр і штани. Варто мені було прибрати вологі речі в шафу та відчинити двері, як по ту сторону мене зустріла тиша. Певно капітан все ж таки вирішив не чекати й пішов до свого корабля. Холод від азотних капсул все ще тримався й сухі речі не сильно допомагали зігрітися, тому я нахабно накинула собі на плечі кітель, вмостилася на своє робоче місце та стала перезавантажувати систему. 

Час плентався немов я переселилася на Слоу-Мо.  Пальці все ще погано слухалися через холод, але я вперто вбивала команди в консоль. Екран ноутбука відкидав на моє обличчя блідо-блакитне сяйво, яке ритмічно пульсувало в такт миготінню лампи над головою. Нарешті, після серії системних звуків, які нагадували болісний стогін заіржавілого робота, монітор спалахнув яскравим білим світлом і система активувала програмне забезпечення. 

— Вітаю, Еверлін? — на екрані з’явилася Мері. Її обличчя виглядало напрочуд спантеличеним, а віртуальне волосся — зазвичай ідеально укладене — зараз стирчало в різні боки, імітуючи програмний збій. Вона почала швидко кліпати очима, зчитуючи дані з датчиків кабінету. — О космосе, мої сенсори показують критичний рівень вологості. Я бачу... я бачу залишки кристалічного азоту на підлозі?!

— Ти бачиш наслідки емоційного розщеплення Булькері, Мері, — видихнула я, відкидаючись на спинку крісла та ображено складаючи руки на грудях. — Ти зникла в найбільш невідповідний момент.!

— Система зафіксувала різкий стрибок напруги через пошкодження проводів у секторі «Б», — протараторила вона, і на її обличчі відобразилася цифрова скорбота. — Коротке замикання викликало примусове відключення мого ядра. Мені так шкода... Стоп. Чому на тобі капітанський кітель четвертого рангу? Мене вибило на стільки часу, що ти встигла здобути нову освіту і ще й ранг отримати???

Не встигла я розтулити свого рота, як двері кабінету тихо відчинилися і на порозі з’явився Брайт. В його  руках було два великі термостакани, від яких йшла така спокуслива пара, що мій шлунок зрадливо нагадав про своє існування гучним бурчанням. Він цього звуку навіть Мері замовкла і вдала ніби її тут немає. Хоча я так і відчувала, як вона пропалювала мене хитрим поглядом. Якщо у штучного інтелекту він взагалі міг бути.

— Подумав, що гаряча кава зараз буде доречнішою за будь-яку терапію, — промовив він, підходячи до столу та залишаючи поруч кілька енергетичних батончиків у блискучих обгортках. — І трохи вуглеводів, щоб ваші нервові клітини припинили свій несанкціонований забіг. Гадаю, ви тут застрягли надовго. 

— Ви не пішли….? —  підняла на нього здивований погляд. Тепло від стакана, який він вклав мені в руки, моментально стало розтікатися по пальцях. — Я гадала, що ви вже спите у своєму ліжечку…

— Ні, я прийшов поспати у вашому, — мило зауважив Брайт, спокійно відсунув стопку паперів і вмостився в кріслі навпроти, витягнувши свої довгі ноги. — Працюйте, Еверлін. Я просто посиджу тут і послухаю тишу. 

— Так ось, кого ти роздягнула! — переможно втрутилася Мері з екрана, прискіпливо розглядаючи капітана. Від почутого радісного голосу капітан здійняв брови, а потім ніби знущаючись вирішив додати вогню.

— Міс Еверлін мене не роздягала, — посміхнувся він, нахабно розглядаючи мій вбивчий погляд який на жаль не міг розірватися навпіл. — Я сам вирішив роздягнутися для неї.