Розділ №16. Несанкціонований басейн

Розмова з капітаном Брайтом у кав’ярні пролетіла настільки швидко, що я не встигла навіть повноцінно насолодитися смаком шоколаду. Було щось чарівне в людях, які вміли слухати, та вміли одночасно ділитися своїми думками. Пропрацювавши в терапії стільки часу мені добряче не вистачало цього рівноцінного обміну. Тому що весь час саме я була тією хустинкою, яка витирала чужі сльози. 

— Що ж, Еверлін, — він повільно підвівся, поправивши кітель так, ніби готувався до параду. — Якщо вже ми домовилися, тоді дозвольте мені реалізувати перший пункт нашої угоди й провести вас додому. 

— Капітане, мій житловий блок за п'ятнадцять хвилин пішки. Це корисна дистанція для серцево-судинної системи, — спробувала я вставити шпильку, але він лише байдуже знизав плечима. — Я цілком можу сама дійти. У вас також був важкий день. Краще повертайтеся до корабля. 

— Я приїхав на граві-карі. Дорога до вас займе рівно три хвилини. Решта дванадцять хвилин — це ваш чистий прибуток у банку часу, який ви зможете витратити на себе та відпочити.  Погоджуйтеся, Еверлін. Це дуже спокуслива пропозиція. 

Проти такої логіки в мене не було контраргументів, тому я все ж таки погодилася і ми пішли до його кару. Брайт вів спокійно та впевнено, без зайвого пафосу, хоча я підозрювала, що ця штука може розвивати швидкість, від якої мої сніданки попросилися б назовні. Варто було йому зупинитися біля житлового комплексу, як  мій телефон задзвонив і я з  винуватим виглядом витягла пристрій, побачивши на екрані ім’я Доміре.

— Еверлін!!! — голос моєї колеги прорізав тишу так, що Брайт мимоволі здригнувся. — Ти мені потрібна прямо зараз! Тут Булькері влаштував потоп, а Мері зависла! Я  ледве втримую його в кабінеті, поки він не розтікся по всіх поверхах ще більше! Мерщій тягни свій зад сюди!

Від ще одного крику я завмерла, притиснувши телефон до вуха. Це ж треба було таке… Булькері був одним з найбільш емоційно нестабільних наших пацієнтів, представник раси гідро-морфів, чий агрегатний стан прямо залежав від настрою. Якщо він «розщепився», це означало, що замість триметрового льодового гіганта у нас у кабінеті тепер кілька сотень літрів висококонцентрованого психозу, якого треба було заспокоїти.  Я повільно перевела погляд на Брайта. На його обличчі на частку секунди промайнуло щось схоже на «О, чудовий привід провести разом ще годину», але зустрівшись із моїм «вбивчим» поглядом, він миттєво начепив маску суворого бойового офіцера. Кам'яна фізіономія, хоч зараз на монету карбуй.

— Я так розумію, ваш графік щойно зробив сальто назад? — запитав він низьким голосом.

— І спіткнувся, — процідила я, пристібаючи пасок безпеки назад. — Сподіваюсь, у вас є зайві десять хвилин, щоб відвести мене назад?

Капітан лише всміхнувся одними очима та сунувся до офісу. Дорога зайняла рекордно короткий час. Мені навіть здалося, що Брайт зламав систему регулювання доріг, бо світлофори перед нами ставали зеленими ще до того, як ми до них наближалися. І ось, я вже стояла перед кабінетом Доміре. Мої пальці схопилися за ручку і я розблокувала двері, а в наступну хвилину на мене полилася ціла хвиля води, розтікаючись по коридору нескінченною калюжею. 

— О, космосе... — прошипіла я, відчуваючи, як волога просочує одяг починаючи від блузки, і закінчуючи шкарпетками.

— Мері! Де тебе чорти носять?! Мері, ану швидко мені азотні капсули! — волала вона в порожнечу. Але та, судячи з усього, відімкнулася. — Еверлін! Неси ті кляті капсули, поки він не розтікся по інших поверхах! Я зараз спущусь до тебе…

— Несу! — крикнула я, пробираючись через калюжу, яка колись була Булькері. Десь збоку розгублено стояв капітан та тримав вхідні двері, щоб катастрофа не поширилась за межі офісу.  — Доміре, сиди на столі, бо примерзнеш! І ви Брайте, лізьте на стіл! 

Вода продовжувала розтікатися. Я кинулася до маніпуляційного кабінету, на ходу скидаючи мокре взуття. В ящику з маркуванням «Екстрена стабілізація» лежали сріблясті ампули. Вихопивши їх, я повернулася в кабінет. Доміре з капітаном вже сиділи на столах, підібравши ноги під себе, і виглядали як потерпіла після кораблетрощі. 

Не довго думаючи я стала на крісло та стала активувати капсули, кидаючи їх на підлогу. Рідкий азот із шипінням виривався на волю, створюючи густу білу завісу пари. Температура в кімнаті миттєво опустилася до мінусової позначки, змушуючи тремтіти від холоду. А от Булькері, який до цього моменту був рівномірним шаром води по всьому кабінету, почав реагувати. Вода стала поступово густішати, збиратися в центрі кімнати, кристалізуватися. Звук був такий, ніби хтось ламав тонкий шар криги важкими черевиками. Наш місцевий потоп поступово перетворився на калюжу льоду, а потім почав рости вгору і через хвилину посеред кабінету вже височіла величезна льодова гора з обрисами голови та плечей. І свідомістю, яка  повернулася до прибульця разом із твердим станом.

— Що сталося…?  — пролунав глухий звук зсередини брили. — Міс Еверлін? Міс Доміре?

— Ви випадково влаштували нам несанкціонований басейн, містере Булькері, — сказала я, обхопивши себе руками й намагаючись зупинити тремтіння в усьому тілі. Мокрі штани неприємно липли до ніг, а пар від дихання застелив очі. Доміре злізла зі столу, обережно ступаючи по підлозі. — Але не переймайтеся, зараз з вами все добре. 

— Прошу вибачення... — присоромлено почав клієнт, переливаючись по краю парою, яка відразу ж замерзала від холоду. — Я такий нестабільний... Мені так соромно за ваші меблі...

— Нічого, містере Булькері. З ким не буває? — я дістала з кишені халата блістер із тими ж азотними капсулами, які призначалися спеціально для корекції поверхневого натягу у гідро-формів. — Тримайте. Приймати внутрішньо кожні дві години. Вони допоможуть вам триматися купи навіть у найважчі моменти. 

Коли пацієнт, важко перекочуючись, покинув кабінет, залишаючи за собою крижану стежку, я нарешті дозволила собі видихнути. Десь в іншому кутку кабінету почувся такий самих стомлений подих і ми виснажені переглянулися з Доміре поглядами. Його давно варто було посадити на капсули, але Міре до останнього тягнула, сподіваючись, що він сам справиться зі своїми емоціями. Справився.