Розділ №15. Шоколадний бартер і тягар відповідальності

Виходити з «Чумацького шляху» було трохи сумно. Аромат смаженої картоплі та затишку чіплявся за мене, благаючи залишитися. Гідеон щось вигукував мені навздогін про те, що він обов'язково здивує мене наступного разу, але я лише махнула рукою, не озираючись. Сюрпризи були не для мене. З моєю любов’ю до розпорядків та графіків, щось, що порушувало всі плани — здавалося катастрофою. 

Зустріч із містером Брайтом була призначена неподалік, у невеличкій кав’ярні. Капітан уже сидів за високою стійкою, спиною до панорамного ілюмінатора, через який було видно, як величезна дуга планети-гіганта закриває собою частину зірок. Його постава, як завжди, була бездоганною, але я навіть звідси бачила, що цей день його також втомив. Тому мовчки сіла поруч й натиснула на кнопку кавового автомата. 

— Еверлін?  — запитав він, злегка нахиливши голову набік. —  Все добре?  

— Жити можна, —  зітхнула, підтягуючи до себе стаканчик з кавою та повільно вдихаючи гіркуватий аромат. — А у вас?

— Десь так само, — тільки-но й посміхнувся він, перш ніж мовчки потягнувся до кишені свого кітеля і витяг звідти невеликий прямокутник у яскравій обгортці. З легким клацанням він підсунув його мені по стійці та відпив зі свого стакана.  — Можливо, це трохи підніме ваш настрій. Я помітив минулого разу, що ви доволі палко дивилися на нього. 

— Дякую, — я подивилася на шоколад, потім на Брайта. Його жест був напрочуд простим і водночас неймовірно людським. На цій залізній банці, що летить крізь безмежну порожнечу, такі речі цінувалися більше за золото. — Ви справжній рятівник, капітане.

Незручна тиша стала затягуватися між нами і я вирішила не затягувати розмову. Зрештою, я прийшла сюди не подивитися на цього оріонця, а поговорити про важливі речі. 

— Як минув день у містера Глоу? — запитала, згадавши про свого незвичайного пацієнта-дерево, який сьогодні мав пройти у нього “пробне заняття” з  адаптації до космічного корабля. — Я трохи хвилювалася, як він впорається.

— Доволі непогано. На якусь мить мені навіть здалося, що він отримував від цього естетичне задоволення. Жодної скарги, жодних відмов чи невдоволення, — знизав він плечима. — Мої хлопці спочатку здивовано витріщалися на нього, бо плентси в принципі не літали в космосі, а потім махнули рукою й самі почали працювати швидше. А в кінці зміни запропонували йому залишитися на додаткову зміну і він погодився.

— Я рада за нього, — зауважила, відчуваючи професійну гордість. — Гадаю, ваша команда дала йому те, чого йому так бракувало весь цей час.

— Крипатури? — ледь посміхнувся чоловік, потираючи чоло. — Втоми? 

— Розуміння. 

Ми на хвилину замовкли. Тиша в цьому місці була особливою — вона не тиснула, а навпаки, давала можливість переварити все почуте і відчуте. Я крутила в руках батончик, збираючись із думками, а капітан Брайт не поспішав порушувати цю паузу, даючи мені час. Десь на фоні грала тиха нейтральна музика. Після важкого дня — це було саме тим, чого так не вистачало. 

— Ви подумали над моєю пропозицією? — нарешті тихо запитав він, коли ми допили каву і я з’їла свої особисті ліки проти смутку. 

— Так, я згодна, —  повернулася до нього всім корпусом. — Але у мене є певні умови. Ми можемо проводити наші обіди та вечері разом. І... я дозволяю вам проводжати мене додому після зміни. Якщо, звісно, ваш графік не передбачає раптових запусків у гіперпростір. Єдине прохання — не порушувати мої особисті робочі кордони. 

Брайт на мить застиг, а потім повільно видихнув, ніби весь цей час тримав повітря в легенях. На його обличчі з’явився вираз такої глибокої вдячності, що мені навіть стало трохи ніяково.

— Дякую вам, Еверлін, — сказав він серйозно. — Ви навіть не уявляєте, наскільки це дійсно важливо для мене.

— Чому? — я не втрималася від питання. Брайт опустив огляд на свої руки, зчіплюючи пальці в замок. Його обличчя стало суворим, а в очах з’явився той самий вогник, який я бачила в людей, що несуть на собі занадто важкий тягар. — Чому для вас так важливо отримати дозвіл якомога швидше?

— Тому що я несу відповідальність за весь свій екіпаж, Еверлін. Кожен із них — це не просто номер у реєстрі. У кожного є родина, плани на майбутнє, борги, мрії. Вони всі потребують заробітку, щоб забезпечити життя тим, хто залишився на їхніх рідних  планетах, — він зробив невелику паузу, підбираючи слова, перш ніж продовжити.  — Якщо наш корабель стоятиме в доках пів року через технічні чи юридичні затримки... їм просто не буде на що жити. Компанія не платить простої. А в космосі кожен день без роботи — це втрата майбутнього. Наприклад, в одного з моїх хлопців, інженера в третьому відсіку, хвора маленька донька. Він вліз у добрячі борги, щоб провести операцію, і тепер береться за будь-яку роботу, щоб віддати необхідну суму. 

Капітан знову подивився на мене, і в його погляді я побачила не командира, а людину, яка не спить ночами, підраховуючи ризики для інших. Колосальна відповідальність, яка впала на його плечі мертвим важким тягарем. Гадаю, це відчувають усі, хто хоч раз ніс відповідальність за щось. Одна справа мати високу посаду та бути таким собі героєм в очах оточення, а інша справа — бути тим, хто вартий цієї посади. 

— Коли я сиджу в кабінеті й приймаю рішення, я бачу не графіки, а їхні обличчя. І це доволі  виснажує. Тож ваша згода — це те, що допоможе мені перестати нервувати за чуже життя й шанс жити далі. 

— Тобто, я для вас — щось на кшталт запобіжника від перегорання? —  слабко всміхнулася, відчуваючи, як серйозність його слів опускається на плечі невидимою ковдрою.

— Швидше, точка опори, Еверлін, — Брайт випрямився, і в його погляді знову з’явилася та впевненість, яка робила його капітаном. — І оскільки ви погодилися на мою пропозицію, дозвольте мені взяти на себе організацію наших обідів та  пересування станцією.  Якщо вам потрібно буде кудись під'їхати, навіть у найвіддаленіший технічний сектор чи на інший кінець житлового кільця, просто скажіть мені. Я завжди буду у вашому розпорядженні.