Розділ №14. Ліки проти смутку

Час — підступна штука. Якщо для містера Лейзі він тягнувся, як жуйка, що прилипла до підошви всесвіту, то для мене він вирішив влаштувати спринт на виживання. Не встигла я отямитися  після завершення сеансу з містером Лейзі, як сорок дві хвилини розчинилися в повітрі, наче кава у гарячій воді. Я встигла лише привести себе до ладу й тричі глибоко вдихнути, переконуючи себе, що зустріч з Гідеоном того варта. 

Вечір на Старлайті настав якось раптово. Штучне освітлення на станції перейшло в м'який бурштиновий режим «затишку», і я навіть не зчулася, як мої ноги самі привели мене до сектора харчування гуманоїдів. Попереду замиготіла вивіска, яка щоразу викликала у мене легку посмішку.

«Чумацький шлях» завжди був пафосним місцем з молекулярною кухнею, де подавали поживні туби на будь-який смак та дегідровані надії. Але відтоді, як Гідеон захопився своїми експериментальними стравами, воно перетворилося на щось середнє між лабораторією божевільного алхіміка та затишною бабусиною кухнею в іншому кінці галактики. Тому заходячи всередину я очікувала побачити власника ресторанчика за молекулярним принтером, але замість Гідеона мене зустрів... запах.

Він був настільки рідним, настільки земним і настільки неможливим посеред залізного черева космічної станції, що я на мить зажмурилася. Свіжа зелень, легкий аромат часнику, солодкуватий присмак тушкованого буряка і нотка сметани.

Мої очі самі собою розплющились й втупилися у дві тарілки, що самотньо стояли на центральному столі. Борщ. Точнісінько такий самий, який я готувала Гідеону минулого вечора, намагаючись пояснити концепцію «душі в кулінарії». Він мав той самий глибокий рубіновий колір, а зверху гордо плавала ложка сметани.

— Еверлін! Ти не повіриш! — гучний, сповнений чистого дитячого захвату голос змусив мене здригнутися. Перш ніж я встигла вимовити бодай слово, величезна фіолетова тінь метнулася до мене й підхопила на руки, кружляючи мене посеред зали, наче ми були в центрі гравітаційної аномалії. — Дихай! Хоча ні, не дихай, просто слухай! Мені сьогодні нарешті залишили позитивний відгук у книзі побажань! Уявляєш? Справжній! І мені навіть не треба було погрожувати молоточком для відбивної!

Прибулець нарешті поставив мене на підлогу, але продовжував мало не пританцьовувати на місці. Його очі сяяли яскравіше за зірки в ілюмінаторі у цей момент і я не змогла втриматись, щоб також не посміхнутися йому у відповідь.

— Мені побажали не звільнитися! Не отруїтися власною їжею! І навіть не викликати санітарну інспекцію Альфа-Центаври! — Гідеон перехопив подих, наче щойно пробіг марафон. — Вони попросили мене приготувати ще щось! Розумієш? «Ще щось»! Це ж... Це ж майже свято, хіба ні?

— Ти молодець, Гід! —  засміялася, поправляючи розпатлане волосся. — Я ж казала тобі, що шлях до серця будь-якої раси лежить через правильну їжу. Покажеш відгук?

Гідеон з гордістю підтягнув до мене віртуальний планшет. Там, кривими літерами, які писав, мабуть, хтось  із багатопалих прибульців, було виведено: «Страва “обійми бабусі” нагадала мені про дитинство, якого в мене ніколи не було. Сподіваюся, наступного разу коли я сюди прийду, ви зможете мене здивувати знову».

— Це... дуже зворушливо, Гід. Я дуже рада, що твої відвідувачі оцінили страву. 

— Це все ти, — він раптом став серйознішим, і його голос пом'якшав. — Твій рецепт. Я додав туди трохи місцевого кореня «шу», щоб колір був яскравішим, і, можливо, дрібку стабілізатора маси, щоб капуста не левітувала в тарілці... але основа твоя. Сідай. Ти маєш це спробувати, а потім навчити мене готувати ще щось!

Гід відсунув мені стілець з таким галантним виглядом, ніби я була щонайменше високоповажним послом, а не його другом та психологом. Я сіла, взяла ложку і з обережністю зачерпнула борщ. Він був трохи гострішим, ніж зазвичай, і після кожного ковтка на язиці залишалося дивне, лоскотливе відчуття — мабуть, той самий корінь «шу». Але так було навіть смачніше. Навіть не знаю, як після цього я маю повертатися до поживних туб…

— Ну як? — Гідеон навис над столом, затамувавши подих. Його довгі пальці нервово вистукували по стільниці, в очікуванні вердикту. 

— Це неймовірно. Навіть краще за той, що готувала я, —  підморгнула йому. — Ти справжній геній. 

— Раз я геній, тоді ти — зобов’язана навчити мене ще чомусь! — впіймав мене на слові хитрун. — Тому зізнавайся, які смачненькі страви ти ще пам’ятаєш? Мені треба скласти повноцінне меню! А ще краще — два! Чи три! Так щоб я міг підкорити кожного свого клієнта! Так щоб вони йшли звідси безмежно щасливими!

— Звучить як план з підкорення світу, — розсміялася. — Але Гіде…Ти ж розумієш, що у всіх нас свої смаки. Те, що подобається комусь одному, може не сподобатися іншому. Ти не будеш засмучуватися, якщо щось піде не так…?

— Буду, звичайно. Але то дрібниці, Еверлін. Я просто хочу бути комусь потрібен.Тому ти, як мій терапевт, зобов’язана мені допомогти!

— Добре, генію, добре,  — я відклала ложку, відчуваючи, як приємне тепло розливається тілом, — якщо ми вже вирішили з тобою підкорювати галактику земною кухнею, то нам потрібен стратегічний план. Зізнавайся, що в тебе залишилося в запасах? У мене не так багато часу, тому друкувати з нуля все не вийде. Простіше приготувати щось з готового. 

Гідеон миттєво згаснув, і його фіолетові плечі винувато піднялися до самих вух. Він почовгав до величезного молекулярного принтера, який зараз більше нагадував втомленого звіра, що видавав лише передсмертне гудіння від перевтоми. 

— Розумієш, Еверлін... Я весь день готував борщ і все, що у мене залишилося, це… П'ять... ні, шість картоплин. І олія, яку ми генерували ще того разу. З цього навряд чи щось  вийде, чи не так?

Я подивилася на ці непоказні бульби, що самотньо лежали на дні миски, і в моїй голові наче клацнув перемикач. Часу до зустрічі з містером Брайтом  залишалося обмаль, а Гідеон виглядав так, ніби його щойно позбавили звання головного кухаря всесвіту.