Розділ №13. Занадто швидке життя

Обід з містером Брайтом залишив у мене солодкий присмак шоколаду. На мій подив, його пропозиція знайшла свою логіку у моїй підсвідомості й після того, як містер Глоу задоволено прийняв пропозицію я відправила повідомлення капітану про зустріч. Владнавши ще декілька невіддільних частин моєї роботи, я стомлено впала у своє крісло з таким звуком, ніби з мене випустили все повітря разом із залишками здорового глузду. А попереду було ще декілька клієнтів, купа писанини й зустріч з Гідеоном, який нарешті відписав на моє повідомлення. 

— Мері?  — видихнула, не розплющуючи очей. — Скажи мені, що в нашому графіку стався колапс. Скажи, що метеорит зніс сервер із записами пацієнтів і на станції оголосили тиждень відпочинку у зв’язку з трагічними новинами. 

Голографічна проєкція моєї асистентки миттєво з'явилася на віртуальному екрані. Сьогодні вона обрала образ суворої бібліотекарки в окулярах, хоча я підозрювала, що це тонкий натяк на мою заборгованість із заповнення звітів. Не те щоб я зовсім їх не здавала, але за останній тиждень назбиралося їх добряче. Й ця хитрунка чудово про це знала, тому  діловито посунула оправу на носі та почала говорити:

— Що ти, Еверлін, з нашими серверами все добре, — прокоментувала вона своїм бездоганно рівним голосом. — Й навіть прийшло нове повідомлення від містера Лейзі.

Від знайомого імені прибульця з планети Слоу-Мо, моя нервова система здригнулася. Очі самі собою розплющилися, і я з відчаєм вп’ялася поглядом у голографічний екран, що висів посеред кімнати. Зазвичай наші розмови не мали особливих причин, а діяли здебільшого як підтримувальна терапія при депресивних нападах. Він міг розповідати про свій день, міг описувати, що їв. А міг просто багатозначно дивитися на хмари за ілюмінатором. Але робив це вкрай… довго. 

— Тільки не сьогодні…! — зірвалося відчайдушно з мого язика. — Святі програмісти, це ж справжнісіньке знущання! Може тобі здалося?

— Ні, Еверлін… — зі співчуттям промовила Мері, виводячи на екран запис. — Я вже навіть завчасно тобі завантажила весь запис. 

— …і скільки? — запитала я, відчуваючи, як починає сіпатись ліве око. Стандартні записи від містера Лейзі зазвичай займали годин п’ять в кращому разі. І мені доводилося прискорювати їх у двадцять разів, щоб вислухати в більш менш нормальній швидкості. — Скажи мені, що там спрощена програма на кілька годин? Ну, будь ла-а-аска!

— Вісім годин та двадцять хвилин, — бадьоро відкарбувала Мері, ігноруючи мій нещасний погляд з-під лоба. — Це відповідь на ваше вчорашнє запитання «Як ваші справи?».

— Вісім годин на «Як справи?»…? — я застогнала й закрила обличчя руками. — Це ж що ж такого мало статися в нього, щоб розповідь зайняла стільки часу…? 

— Я вже запустила прискорення запису  в сімнадцять разів, щоб ти встигнула на свою зустріч з містером Брайтом та Гідеоном,  — мовила Мері. Згадка про капітана змусила мене випрямитися. Наша обіцяна вечеря висіла над моєю головою п’янким очікуванням. З одного боку хотілося нарешті домовитися з ним та обговорити всі умови, а з іншого… Наша зустріч добряче мене непокоїла. — Бажаєш почати перегляд?

Хотілося б сказати “Ні”, але моє обличчя приречено опустилося вниз й дало сигнал штучному інтелекту. Голографічний екран мовчки спалахнув, й на ньому з’явився містер Лейзі. Як і всі жителі Слоу-Мо, він нагадував мені дуже велику та дуже сумну подушку з величезними виснаженими очима. Навіть на прискореному відео він мав вигляд дуже втомленого прибульця, який бачив усі можливі негоди у своєму житті. 

— Е-е-еверлін…! Сьогодні... Я думав про те... Що... Життя… — він зробив паузу, розглядаючи величезні хмари над своєю головою. 

— Життя…? — повторила за ним, роблячи позначку в блокноті аби не забути з чого все почалося. Й стала вести монолог.  — Це прекрасний початок! Правда? Скажіть, що воно прекрасне чи хоча б нормальне. Ну, будь ла-а-аска!

— На-а-а-адто…? — продовжував тягнути Лейзі на екрані. — Швидке…? Та…

З моїх губ зірвався розчарований тихий стогін. Швидкості б мені не завадило зараз. Але ще більше прискорювати відео не дозволяли програми, бо тоді голос жахливо змінювався і розібрати щось було дуже важко. Тому я смиренно відкинулася на спинку крісла, дивлячись, як цей кумедний прибулець на записі за частку секунди встиг кліпнути, що в реальності, мабуть, зайняло хвилин п’ятнадцять. 

Було в цьому щось іронічне. На Старлайті  всі завжди кудись поспішали. Брайт — прагнув польотів, Гідеон — нових рецептів, Волш — прибрати корабель. А десь там, на Слоу-Мо, містер Лейзі міг цілу годину підіймати чашку з енергетичним напоєм і відчувати себе абсолютно виснаженим через швидкоплинність життя. Й спустошення від того, що він не встигає відпочити. 

— Нещасне… — нарешті закінчив він, поки я терла скроні. Психотерапія — це не легко. Психотерапія прибульців — це важко. Психотерапія прибульців, які живуть в іншому часовому вимірі — це чистий мазохізм за державний кошт. — Я весь день… Працюю… А потім… Від втоми… Я…

— Не можете заснути, — закінчила за нього фразу, чуючи через кілька хвилин ці ж слова. — Тому що поки ви працюєте з ранку до ночі — ваше життя минає. 

Від знайомого почуття щось всередині мене стиснулося, поки містер Лейзі продовжував розповідати свою історію. Він дивився на мене  з екрана таким стомленим та спустошеним поглядом, що мені хотілося зупинити це нещасне прискорення та відсипати йому декілька років, щоб він хоча б на записі відчув, що у нього був цей час. Мері, помітивши мою секундну слабкість, вивела на край екрана невеличкий графік серцебиття пацієнта. Лінія тяглася ліниво, наче вгодована гусениця, що не поспішала перетворюватися на метелика.

— Його рівень кортизолу зашкалює за мірками Слоу-Мо, Еверлін, — тихо додала асистентка. — Якщо перевести це на людський ритм, він зараз перебуває у стані, близькому до панічної атаки, що триває третю добу поспіль. Він напився енергетичних напоїв, щоб не спати й навіть не кліпав очима, аби відчути хоч щось.